"Багато кримчан кажуть, що допомога Росії – це перемога. Що виплатять зарплату. Це дуже коротка стратегія"

Люди на Сході та Півдні України жили більш-менш добре лише у 1960-1970-х. Це викликає в них ностальгію за радянськими часами, а також спонукає обирати синицю в руках замість журавля в небі, – стверджує психолог Ольга Духніч

Чимало людей на Півдні та Сході України вважають Майдан дурницею. Вони не розуміють ідей демонстрантів чи не поділяють їх?

– Є велика цивілізаційна та комунікаційна проблема. Розмовляю з багатьма кримчанами. Вони не надто розуміють чи не дуже впевнені в тому, що вибір європейського майбутнього України приведе до позитивних змін.Багато хто оцінюють людей, що прийшли на Майдан, як успішно реалізованих на Заході. Думають: "Добре, ці випливуть, а що буде зі мною?" У Майдані, що переміг, убачають відсутність стабільності.

Майдан стоїть і через те, що дістало всю країну.

– Справді, людям у Криму також не подобається чинний уряд. Він корумпований, тисне. Але є й велика криза довіри до політичної влади як такої. Мінус також у тому, що опозиція не має сильного харизматичного лідера, якого бачили б і розуміли. Тому народ обирає стабільність замість невідомо що.

Чому? Адже на Західній Україні за останнє століття все змінювалося не менш динамічно.

– Там релігійність була стабільна. Також є традиція передавання цінностей від покоління до покоління. А якщо людина підтримує певні цінності – вона може мати довгострокові стратегії, бо доводиться виходити із зони комфорту й цю цінність відстоювати. У Півдня та Сходу з релігійною традицією було складніше, та й загалом це досить розмаїтий конгломерат людей. Тому одна з основних рис тутешнього народу – прагматизм. Він ґрунтується на короткострокових стратегіях: "Що можу зробити, щоб завтра мені було добре?" Із такими поглядами виходити із зони особистого комфорту складно. Люди на Сході жили більш-менш добре лише протягом короткого періоду за радянського правління, в 1960-1970-х. Це, по-перше, викликає в них ностальгію за радянськими часами. По-друге, оскільки "добре" на народній пам'яті буває дуже рідко, люди постійно обирають синицю в руках замість журавля в небі.

Є іще один важливий момент – адаптивність. Людина на Півдні та Сході приблизно знає: хоч би скільки і куди падала країна – я викручуся, аби забезпечити себе і прогодувати сім'ю. А будь-які нові правила гри викликають новий виток пристосування. І це люди також передчувають. Вони не завжди можуть бути певні, що за звичними схемами й у напрацьовані способи зароблять грошей на сім'ю і якось протримаються. Цей фактор гальмує соціальну активність. Усі лають владу, всім не подобається – але всі приблизно знають, як можна себе забезпечити. Навіть у найжорсткіших ситуаціях. Україна "недовпала" у кризу. Лишаються якісь долари під подушкою, способи заробітку, що працюють і за теперішньої влади.

Фінансова допомога від Росії консервує ці настрої?

– Так. Після підписання договорів із Росією – при тому, що не обов'язково 15 мільярдів доларів дійдуть до України, – люди святкують перемогу. Багато хто кажуть мені: тепер виплатять зарплату. Це дуже коротка стратегія.

А яка ситуація із самозайнятим населенням?

– Його відсоток досить високий. Але на Півдні та Сході цей прошарок багато в чому вбудований в ієрархію. Він безпосередньо залежить від офіційної влади. І тому навіть підприємці рідко протестують стосовно того, що їм не подобається. Мусять погоджуватися, бо це дає змогу існувати. На відміну від Києва, протестного середнього класу, що втомився в це гратися, тут мало.

Як змінити цю психологію?

– Повинен з'явитися ціннісний мотив до змін. У кожному регіоні він може бути різний. Також люди мають чітко усвідомлювати перспективи й ризики. Про останні вони не люблять думати, це видно з економічної поведінки. Наприклад, є сім'ї, які беруть кредити. Коли витрачають ці гроші, мало замислюються над тим, як їх повертатимуть. Через брак досвіду психологічно сприймають кошти на кредитній картці як подаровані. Приблизно те ж відбувається у масштабах країни. Бракує інформації, куди всі ці ризики й можливості ведуть.

Якщо для пасіонаріїв, котрі усвідомили себе, стоячи на Майдані, справді є важливими обстоювані ними цінності, – вони мають вести чесний і відкритий діалог із усіма регіонами. Не влада, а ці люди. Зустрічатися з тими, хто не підтримує євроінтеграцію чи виступає за Митний союз.

У рамках пов'язаних із Євромайданом подій формуються кілька проектів, які видаються цікавими з точки зору втілення цього діалогу. Один із них – "Стратегія теплого океану" Олексія Арестовича. Плюс цього проекту в тому, що він орієнтований на повільні зміни. За порухом руки нічого не відбудеться. Другий важливий момент – активна робота громадянського суспільства і якісна просвіта, зокрема правова. Що більше людей матимуть алгоритми дій у непростій життєвій ситуації, то вільнішим буде суспільство. Чому ще наші люди пасивні? Бо їхні очікування від влади надзвичайно малі. Стратегія населення сьогодні – платити двічі, а не вимагати від державної інфраструктури того, що вона мусить робити. Замість зобов'язати жек заасфальтувати прибудинкову територію мешканець асфальтує її сам. Замість перевірити, чому такі несправедливо високі рахунки за теплу воду, – купує бойлер.

Дуже потрібні структури громадянського суспільства, які допомагали б населенню опанувати правові алгоритми захисту його інтересів, грошей і прав. Що більше їх, то краще людина знає, як досягти дотримання законів. І відчуває більше відповідальності за зміни. Тож у неї зростають соціальні очікування. Якщо один раз добився від жеку поступок або санкцій щодо порушника твоїх прав – з'являється відчуття, що можеш щось міняти. Зараз його здебільшого бракує.Також треба зважати на організаційну культуру. В нас вона переважно радянського типу. Людина постійно тремтить і боїться сказати слово, бо заплатить за це своїм робочим місцем. Таких людей треба захищати.

У Києві часто говорять про загрозу сепаратизму в Криму. І що на цьому може зіграти Росія. Наскільки це реально?

– То суто київське побоювання. Загрози відокремлення від України немає – це зрозуміло всім провідним місцевим гравцям. Жоден із них про це не говорить. І кримським татарам важливо, щоб Україна стала успішна як проект. І росіяни, які тут живуть, усвідомлюють, що набагато приємніше бути частиною Криму, ніж частиною Росії, – з багатьох причин. Вони пристосувалися, мають українські паспорти, звикли до життя в рамках України.

Нові бідні України

У запалі протестної боротьби, в затишних і обжитих угіддях інтернету швидко забувається, що українці – не лише нація Facebook'у, не лише студенти, підприємці чи журналісти, які вийшли на майдани. Це також і мовчазні люди, що проходять повз протестувальників, піднявши комір, і боязко перешіптуються в чергах: "Ці євроінтегратори нас до ручки доведуть". Люди, для яких Європа – це проект, що морально розкладається й балансує на межі провалу. Майже такий, як Україна, – тільки ще менш надійний ("у них і заводів майже не лишилося"). Люди, які, вмикаючи телевізор, із тривогою й надією чекають слів прем'єр-міністра країни. Ці люди – також Україна.

Це – дрібні підприємці, яких зламали ще на початку 1990-х. Це невдахи, що засіли в системі науки й освіти, не знайшовши більше місця своїм талантам. Вони не змогли продати свою ефективність, а тому готові продати лояльність. Це тихі пасивні обивателі й чиновники провінційних установ. І ці люди – також Україна.

Об'єднує їх одне: вони не розуміють тих, хто вийшов на вулиці. Вони бояться змін, бо будь-які зміни в їхньому стабільному "сьогодні" – це майже одразу глибоке страшне дно. А головне – вони не довіряють прибічникам Євромайдану, тому що впевнені: ті одного разу легко виїдуть до Європи, за непроникну завісу іншої мови, іншої культури, інших способів життя. А їх залишать дрейфувати на відколотій від цивілізації крижині. Ці люди також Україна. І вони – її нові бідні люди. Бідні духом і почуттям власної гідності. Навіть маючи вдосталь грошей чи майна, вони переживають несвідомий страх умить усе це втратити. Бо заробляють ці блага не працею й ремеслом, а служінням та відданістю. І не вміють інакше.

Нові бідні люди – бідні за сприйняттям і почуттям, адже ніколи не виходили за межі обжитого простору і звичної системи стосунків. Будь-що інакше викликає в них страх і гнів.

Нові бідні люди не знають мов, не читають книжок, не отримали розумного ремесла. Їх легко замінити роботами, а тому вони не потрібні за межами власних обжитих просторів. І багато хто з них добре це розуміє.

Нових бідних людей ніхто не поважав за те, що вони – люди. Тому вони підозріливі й від простягнутої руки чекають удару, а не потиску. Не вірячи в добру волю, вони не довіряють нікому.

Нові бідні люди завжди голодні й не здатні чекати. Вони готові взяти мало і зараз, тому що більшого й потім ніколи для них не наставало.

Нові бідні люди слабкі духом, слабкі здоров'ям, а тому злі – адже злість дозволяє приховати слабкість. Нові бідні люди слабкі настільки, що їм легше приєднатися до сильного агресора й пережити його відчуття могутності як власне.

Нові бідні люди тривожні, оскільки не розуміють, як пов'язані справа й результат, причина і наслідок. Тому їхня тривога майже завжди перетворюється на агресію нерозуміння.

Нові бідні люди позбавлені складних радощів і тому, перефразовуючи Чернишевського, "новій бідній людині в Україні дешевше випити, ніж поїсти й одягнутися".

Нові бідні люди схожі на дітей алкоголіків. Щоб зрозуміти, чи буде п'яний тато бити, чи ж пригорне, не треба вміти говорити. Важливо розвинути інтуїтивне чуття. Тому нові бідні люди глухі до слів, їм складно допомогти, розмовляючи з ними і наводячи доводи й аргументи.

Нових бідних людей легко продукувати, причому в необмеженій кількості. Усе, що треба, – це підтримувати їхню штучну бідність. А тому немає потреби витрачатися на освіту й культуру, стимулювати самозайнятість і правову компетентність. Їх не потрібно поважати, а принижувати – слід. Аби боялися й не любили себе ще більше, ніж не люблять і зневажають їх.

Нові бідні люди вигідні й дешеві у використанні.

Нові бідні люди – це добра половина населення України. Вони теж країна, й не помічати їхньої присутності, вважати їх привидом чи клоном – нерозумно. Ось вони, тут, уже сьогодні стоять на площах країни. Не лише тому, що їх зігнали, а тому, що між протестувальниками на Євромайдані та ними – прірва й заросла бур'яном зона відчуження. Ніхто через неї не ходить.

Складно збудувати проект нової України, вважаючи нових бідних людей прикрою політичною завадою. Вони – також Україна. І з цим треба щось робити.

текст: Ольга ДУХНІЧ, уперше опубліковано інформаційним агентством "Росбалт"

×