Апартеїд чи асиміляція?

Країну треба лікувати українською мовою

Саме так і сказав один мій доб­рий знайомий 2010 року, коли Янукович заледве став президентом. Апартеїд або асиміляція. Лише два варіанти – що робити з російськомовними, щоб Україна могла зберегтися з власною мовою. Звучить провокаційно, але бодай раз у житті кожен україномовний про щось таке думав. Російськомовні думають про інше, але зараз не про них.

Апартеїд. Поділ. Поділити країну на дві чіткі громади і встановити чіткі межі для них. Які майже неможливо перейти. Попри те, якого розголосу це слово набуло внаслідок подій у Південній Африці, його логіка цілком зрозуміла. Так відбувається в Естонії, Латвії, Словаччині та деякою мірою в Румунії, в угорських зонах. До речі, і ґелтахти (регіони, де зберігається ірландська мова. – Країна) в Ірландії – теж певна форма апартеїду, покликана захистити залишки тамтешньої мови. Чіткий поділ на дві громади, які не перетинаються. Робиться це тоді, коли меншина занадто велика для асиміляції, або ж коли представники більшості успішно асимілюються такою меншиною.

 

Хто з нас не мріяв, бодай тео­ре­тично, про садок, де приймали б лише україномовних дітей. І вони не штокали і не какали б уже на п'ятий рік. Чи про вечірку? Чи про якийсь семінар, де були б самі "наші"? Думали? Так отож.

Асиміляція. Поступовий перехід меншини на мову більшості. Форсована українізація й уподібнення російськомовної частини суспільства до україномовної. Зазвичай асиміляція провадиться серйозною державною політикою. Це і преса, і школа, і гуртки, і робоче середовище. Проте асиміляція нині набагато важча, ніж 50 років тому. Через глобалізацію та інтернет – їх не скасуєш і не заборониш. Тим більше держава досі нічого суттєвого тут не зробила. Зрештою, асиміляція може бути логічним розвитком апартеїду – спершу розділити, а потім потроху перетягати на свій бік. Але це довго. Десятиліття і століття.

Чи щось із цього означає новий закон про мову? Зовсім ні. Він означає значно приземленіші речі. Закон дає надію, що українців не дискримінуватимуть. Зовсім не факт, що саме так буде. Проте мета – саме в цьому. І попри те, що казав мій приятель 10 років тому, ані про апартеїд, ані про асиміляцію в Україні йтися не може. І ось чому.

Будьмо чесні: основне питання, яке розділяє дві протилежні позиції щодо закону про мову, насправді зовсім не стосуються демократії. Ми цього не кажемо, але підсвідомо маємо на увазі. Ось воно: чи це нормальний стан речей, що половина населення України розмовляє російською мовою?

Від відповіді на нього залежить увесь світогляд. І саме тому зараз в Україні неможливі ні апартеїд, ні асиміляція. Бо абсолютна більшість російськомовних в Україні – етнічні українці.

Якщо ми вважаємо, що це нормально і "кожен має право", тоді, очевидно, закон поганий. Бо вирівнює права україномовної частини. Але ж російськомовна частина й була створена тому, що права україномовних систематично, сотнями років, утискалися. І якщо це нормально, тоді про жодне вирівнювання прав ітися не може, бо це автоматично дискримінує іншу частину. Це як протекціонізм в економіці. І вже поспішатимуть адепти того, що "насильно нічого насаджувати не можна", "це викличе спротив", "це недемократично" тощо. Такою логікою, зрештою, користуються і європейці. Завжди. Крім випадків, коли це стосується їхніх власних країн. Бо французи – демократи до моменту, коли згадуються бретонці чи окситанці. Або коли зайдеться про англійську мову в самій Франції. Німці – так само демократи до питання з Лужицею чи данцями. Італійці – до Тироля чи Аости. Бо свого не видно. Зрештою, зрозуміло, чому абсолютна більшість російськомовних проти цього закону. Бо це порушує статус-кво. Виявляється, що мої предки, які русифікувались, або ж я сам помилялися. І не варто було. І не мало воно сенсу. Бо українці все одно врешті перемогли. Ну хіба нормальна людина на таке погодиться? Ні, топитиме й решту, бо чого вони тут? Вимагають ще, нацики.

І зовсім інша річ, коли ми чесно кажемо: це ненормально. Ненормально, коли половина українців відмовилася від своєї мови. Сталося це 200 років тому чи два роки тому – байдуже. Це – ненормально. Це – хвороба. І потребує лікування. Комплексного, багаторічного, з проміжними етапами. Але з головною метою – повернути всіх етнічних українців в Україні до використання української мови як першої та основної мови спілкування. Очевидно, тоді погляд зовсім інший.

Адже русифікація триває досі. Вона уповільнилась, так. Проте кожного божого дня енна кількість українців переходить на російську мову. Повільно, але впевнено. Я особисто знаю таких, які на моїх очах, за незалежної України, русифікувались. І нічого не вдієш. Не кажучи вже про сім'ї – за принципом: російськомовний хлопець, україномовна дівчина, а за 10 років четверо-п'ятеро російськомовних. Проекція вражає. І це ненормально. Ненормально, коли неможливо знайти водійські чи комп'ютерні курси українською в Києві. Або повести дитину на україномовних аніматорів. І цей закон хоч трошки, хоч на краплину цю ситуацію виправляє.

До того ж згадаю і я Гайдеґґера. Його стільки вже згадували за ці два місяці, що аж соромно. Але нема де дітись – і він таки сказав про мову як дім буття. Про те, що саме мова формує свідомість. Українська – українську. Російська – російську. Коли дитина з перших років життя читає Чуковського і Барто, дивиться "Машу і Ведмедя" чи "Фіксиків", а згодом переходить на "заборонені" російські канали (байдуже, державні чи опозиційні) та російську літературу, вона стає росіянином. Хоч би скільки носила вишиванку. Бо свідомість не проп'єш. Первинні реакції – теж. Навіть якщо школити себе все життя. І саме через те друга половина вважає, що це – погано. Ненормально. Що це задавнена недуга, бо річ не лише в мові. А в наркотичному її впливі на свідомість. І відмова використовувати українську з україномовними – наслідок саме цього. Навіть коли тебе ніхто не змушує, коли тобі треба сказати лише два слова, навіть коли ти знаєш цю мову незгірш україномовних. Бо принципово. "А почему я должен?" І ми можемо зрозуміти цю фрустрацію.

Тепер відповідь на запитання, яке ставлять собі чимало російськомовних. "Как далеко они зайдут?" Ми й самі не знаємо, бо навіть ще не починали. Хіба що занесли ногу. Але, на мою думку, є три мети. Одна манюня, як парость виноградної лози. Друга більша – як зарослий виноградник (у нас на Басарабії кажуть "ґрадина"). І третя – як терпке й міцне вино з того винограду.

 

Перша мета – припинити дискримінацію україномовних і максимально перешкодити подальшій русифікації. Хоч як дивно, це певною мірою підтверджує теперішній статус-кво, бо реально двомовною країна буде лише тоді, коли україномовні не переходитимуть на російську. Ось тут межа: її годі перейти. І м'яке, поступове, але наполегливе прохання – чи й вимога – до російськомовних розмовляти з україномовними державною принаймні в офіційній сфері. Ми маємо на це право. З якого виникає інше право, природне для нормальних країн – не знати іншої мови, крім мови власної держави. Зараз нам такий люкс недоступний. Саме досягненню цієї мети й слугуватиме новий закон. Якщо він виконуватиметься, звісно.

Друга мета – та, що виноградник, чи "сад", за Рильським, – повернути до української мови всіх етнічних українців. Це не можна назвати асиміляцією. Бо вона передбачає етнічну меншину. А етнічних росіян в Україні не більш як 15 відсот­ків. Російською ж розмовляють до 50 процентів – відчуймо різницю. Отже, поступовий перехід українців на українську має бути подальшим пріоритетом держави. Бо це логічно убезпечить її від сили-силенної загроз, зокрема й зовнішніх. Бо захищати 15 відсотків нашим східним сусідам усе ж не комільфо. Дивно це якось. Хто на таке зважає? Зовсім інша річ, коли їх 50. Росія ж не панькається з евфемізмами – російськомовний, отже росіянин.

І третя мета – якщо самі українці розмовлятимуть українською, вона стане типовою – отою, що "за замовчуванням", – мовою в країні. Навіть національні меншини почнуть її використовувати в щоденному спілкуванні. І в ідеалі двоє незнайомих людей на вулиці починатимуть розмову українською, навіть якщо росіяни. А не навпаки, як зараз. Зрештою, як у таких випадках буває, велика частина представників меншин теж перейдуть на українську. А решта стануть досконало двомовними. І навіть своїми власними мовами розмовлятимуть з українським акцентом. Дивно? Але це ж нормальна ситуація в будь-якій країні, крім нашої. Оце і є остаточна мета.

Нам закидають досвід інших країн – Бельгії, Швейцарії або Канади. З їхніми двома-­трьома мовами. Проте, всі ці приклади не мають жодного сенсу. Адже ці країни поліетнічні. Тобто були створені кількома етносами з власними мовами. Не існує бельгійської, швейцарської чи канадійської мов.

А нас змушують пройти досвід Ірландії та Білорусі – країн, де національні мови майже вимерли через усіляке сприяння мовам колишніх метрополій. Спершу теж просто йшлося про "права людини", про "не можна змушувати", не "різати по живому", а згодом ареал місцевих мов так скоротився, що їх уже цілком можна вважати за мерт­ві. Навряд чи Україні це підійде. І навряд чи українці на це погодяться. А отже, неминуче будуть "змушувати" і "порушувати права".

Водночас варто пам'ятати, що мова – останній Рубікон. І перейти його Росія за жодну ціну не дозволятиме. Не забу­ваймо, з чого почалася війна 2014-го. Зі скасування "Колісніченка–Ківалова". Це питання занадто принципове для Кремля. Важливіше і за армію, і за церкву. І не варто мати ілюзій – саме цю фортецю вони оборонятимуть якнайдужче. Навіть ціною знищення всіх українців. Бо мова вибудує нездоланний рів між ними й нами. А тоді Росія втратить усе.

Але будь-яку фортецю можна зруйнувати підкопом. Камінчик за камінчиком. Головне – не припиняти рити

×