Модерність означає багато з речей. Одна з них – чітка ідентичність, записана й зафіксована в документах. Від колиски до гробу нас супроводжують різні посвідчення особистості: свідоцтва про народження, про закінчення школи чи університету, про шлюб та наших дітей і таке інше, підсумовані в різних рубриках обов'язкового для всіх паспорта. Нас зважують, замірюють, описують колір очей і волосся тощо. Заносять цю інформацію в теки, що зберігаються в архівах. І на їх основі визначають нашу придатність чи непридатність до обіймання посад, надання пільг, на лояльність до влади або, навпаки, встановлюють міру нашої загрози для неї. Приказка сталінських часів "нема документа – нема людини", хоча й утрирувано, але точно передає цю рису модерності. НКВД, ґестапо чи штазі доводили подібні справи до віртуозності. Але що така діяльність властива не лише тоталітарним режимам, досі можна переконатися на прикладі Google.
Звісно, домодерна людина теж вирізнялася своєю ідентичністю, і її теж час од часу фіксували в документах. Але, по-перше, фіксація ідентичності не мала такого масового, майже тотального масштабу. Бо, по-друге, залежала не так від стосунків між людьми, як між людьми і Богом: їм не потрібен був Google, бо Бог знав усе. Перехід від вертикальної ідентифікації – людина-Бог, до горизонтальної – людина-людина, не означав простого переписування старих ідентичностей. Вони самі зазнавали докорінних змін.
Достатньо навести приклад перейменування, що відбувалося на межі XVIII–XIX ст. в Австрійській та Російській імперіях – тих імперіях, які розділяли між собою українські землі. Так син шевця ставав "паспортним" Шевченком, козака Шуха – Шухевським або Шухевичем, залежно від волі батьків або того, хто записував. Шмуль бен Мойше – Самуель, син Мойсея, якщо був багатий, міг купити собі красиве прізвище на зразок Діаманда – "діамант" – або Льовен – "лев". А як не мав грошей, то ставав "простим" Альтерманом – "стариком", Драйфусом – "той, хто ходить на трьох ногах", тобто з ціпком або ж просто Білліґом – "дешевим" тощо.
Змінювалися не лише назви людей, а й найменування народів. Так, пруси і баварці стали німцями, жмудини – литовцями (литвинами), литвини – білорусами, московити – росіянами, а австрійські русини й російські малороси – українцями. Ця зміна провокувала й далі провокує конфузії та суперечки. Скажімо, білоруси з литовцями досі сперечаються, хто має більші історичні права на Велике князівство Литовське.
Подібно, українці й росіяни ведуть суперечку щодо назви "Русь" і "руський". Українці твердять, що росіяни "вкрали" їхнє ім'я, бо мають таке саме відношення до Русі, як Румунія (Romania) до Риму – Roma. Росіяни ж люблять повторювати, що української нації "не було, нема і не може бути", бо такої назви не існувало ані в XIX ст., ані раніше.
Те, що слідує далі, – спроба опису, як русини Австрійської, а згодом Австро-Угорської, і малороси Російської імперій у "довгому" XIX ст., яке історики починають із 1789-го й закінчують 1914-го, вирішили стати українцями. Цей опис не претендує на те, щоб бути вичерпним. Він є просто спробою – однією з перших, якщо не найпершою. Ті, що робитимуться пізніше, напевне будуть повніші й ліпші. Але, припускаю, одне, що не зміниться після кожного наступного переписування – визнання того факту, що перемога української ідентичності не була наперед записана в зірках. Вона є наслідком свідомого вибору наших предків. Від цього вона не стає менш значущою. Навпаки – тим дорожчою, бо вибрана, завойована й відстояна у війнах і суперечках. І накладає на нас обов'язок її захищати й розвивати.
Почнемо з можливості вибору русинами-малоросами польської національної ідентичності. Літератор Михайло Рудницький згадував, що коли на початку XX ст. вчився у Сорбонні, польські студенти збігалися дивитися на нього, як на екзотику: він був першим українцем, який розмовляв не польською, а якоюсь іншою мовою. Для польських студентів назва "українець" тоді означала не етнонім – назву народу, а регіональну – крайову – групу польської шляхти, що походила зі східних окраїн – "кресів" – колишньої Речі Посполитої. Точніше, із Центральної України. Для них Україна була краєм, а не країною. Подібно, поляки із сусідньої Волині були "волиняками", з Поділля – "подоляками" тощо.
Залишаючись поляками, вони плекали так званий крайовий патріотизм – Landespatriotismus – до своєї малої батьківщини, якою була Центральна Україна. Вважали її своєю за правом історії. "Україна по цей (правий) бік Дніпра, – писав один із них, – завойована і захищена польською зброєю, заселена народом, із лона якого вона вийшла (сполонізована) шляхта, є, і з дозволу Бога, ніколи не перестане бути польською провінцією".
За старого режиму, до утвердження демократії з його принципом "одна людина – один голос" та права націй на самовизначення, приналежність того чи іншого краю визначала його знать. Її голос був вирішальний і дорівнював голосам тисяч чи навіть сотень тисяч посполитих. Не кажучи вже про мільйони селян-кріпаків, які взагалі не мали голосу. Це вона, знать, була нацією – і це була її, знаті, батьківщина. За цією ознакою, українські землі залишалися частиною Польщі навіть після розпаду Речі Посполитої. Саме польська шляхта, а не російське дворянство становила більшість серед знаті на Київщині, Поділлі та Волині. І вона зберігала цю більшість, всупереч російським репресіям, аж до Першої світової війни.
Польська шляхта Правобережжя переважала місцеве російське дворянство не лише кількістю, а й якістю. Російський міністр освіти Петро Валуєв – знаний завдяки закону про заборону української мови – ставив під сумнів плани покінчити з домінуванням польської шляхти у краї, замінивши місцевих Тишкевичів, Потоцьких і Радзивилів "командированими" із внутрішніх російських губерній Федотовими, Никаноровими і Пахомовими. На його думку, російські поміщики й чиновники не мали тої "невагомої сили" – тобто цивілізаційної переваги – яка підтримувала б силу грубу й матеріальну.
За польською шляхтою стояла її знатність. Ніколай Лєсков оповідав про українського поміщика з Київщини, який недолюблював поляків. Але коли заходила мова про російських дворян, то говорив: "Но какая там у них именитость! У всех у них деды и бабки батогами биты". Був це натяк на те, що польського шляхтича міг покарати лиш суд рівних йому шляхтичів, натомість російські дворяни в минулому цілковито залежали від милості і сваволі російського монарха.
За польською шляхтою стояла також польська культура, що порівняно з російською була старішою і, до появи трійці Чехов – Достоєвський – Толстой, набагато виробленішою. Освічений поляк відчував себе європейцем і відмовляв у такому праві росіянам і їхній культурі. Розповідають, що наш історик Володимир Антонович, сам виходець із правобережної полонізованої шляхти, зірвав стосунки з одним із своїх знайомих тільки тому, що той наважився поставити Достоєвського на один рівень із Данте.
Порівняльні дослідження дають підстави стверджувати, що польська асиміляція серед освічених українських родин переважала російську. У всякому разі, якщо колишня руська нація на українських землях втратила свою еліту й була зведена до стану "попів і хлопів", то за це відповідальна як російська "тверда" сила – hardpower, так і польська "м'яка" – softpower (Далі буде)
2 
1
Коментарі
1