– Після столиці Львів став для мене провінцією, – знайомий Павло зустрічає мене в Києві. – Музеї мініатюрні. Ботанічний сад у центрі міста, наче садок на одній із дач у Пущі-Водиці. Масштаб не той.
Колись із Павлом разом працювали на львівському радіо. Він вів розважальні передачі, а я читала новини. Останні вісім років знайомий у столичному медіахолдингу. Щодня проводить до шести співбесід. Навіть коли їсть, заглядає у смартфон. Перевіряє, чи не прийшло резюме.
– Надаю перевагу провінціалам. Коли приїхав сюди з маленького міста, то маєш платити за квартиру, транспорт, щось їсти. То і за роботу тримаєшся обома руками. Стараєшся. А місцеві мають житло, з голоду батьки не дають померти. От і перебирають вакансіями.
Коли шукала роботу після четвертого курсу, шеф на радіо теж запитував, звідки я і чи маю сім'ю. Казав, що бере на роботу розлучених жінок із дітьми. Такі найкраще працюють, бо треба заробляти на двох.
– А як твоя сім'я? – запитую в Павла.
– Та куди там, – відмахується. – Зустрічався з одною. Все повторювала, що з четвертого покоління корінних киян. Коли запропонував одружитися – відмовила. Згодом заручилася з німецьким бізнесменом. Каже, українські чоловіки не для мене. Масштаб не той.
1 
1
Коментарі