– Ти подиви, який він гарний, – кажу колезі-фотокору, з якою подорожуємо Кримом.
Оля пхикає:
– Ничего особенного!
А мені в цьому чоловікові особливе все: сині глибокі очі, чорне волосся, яке ледь кучерявиться, засмагле спортивне тіло. Він намотує кола навколо автобуса, що їде до Ялти. Як і ми, чекає водія, аби попроситися, бо квитків нема – питала в касі. Нарешті разом із "туристом" – так охрестила чоловіка через велетенський рюкзак – влазимо в автобус. Біля нього на східцях примощується білявка.
"Та ясно, такий не може бути сам", – засмучуюся.
Ви такий вродливий!
Ми з Олею сидимо біля водія і всю дорогу краще за інших відчуваємо 415 поворотів серпантина. Шофер розганяється й різко гальмує. Першу годину молюся, щоб автобус не скотився у прірву, а потім звикаю. Озираюся. "Турист" уже сам. І я зважуюся на те, чого ніколи не робила, – перша йду знайомитися. Сідаю поруч, крадькома зиркаю на нього. На повороті дороги "ненароком" стукаюся об його плече. Перепрошую. Він мовчки всміхається. Очевидно, таки доведеться забалакати першій. І я придумую фразу, від якої українець очманіє, а росіянин спитає, що вона означає. Червоніючи, випалюю йому на вухо:
– Ви такий вродливий!
Тут чоловік починає джерґотіти, з усіх слів я розумію тільки sorry. Підскакую, як муха в окропі, й біжу на своє місце біля водія.
– Натка, учи английский, – сміється Оля.
3 
1
Коментарі
15