До останньої блохи

– Купи "Білизни", будемо купати бліх, – каже мама.

Сміюся. Уявила, як миємо лапки кожній.

– Добре, але ж у порадах, як позбутися побутових бліх, нема "Білизни", – відповідаю, але купую.

Ці маленькі стрибучі істоти живуть, як виявилося, не лише на тваринах. А й на килимах на підлозі, за плінтусами, в м'яких іграшках і вовняному одязі. Узимку сплять, а прокидаються в теплі й вологості. І починають свою підлу діяльність, ще й болячки розносять.

Коли вони кусали лише маму, я думала, що це міфічні істоти. Їх не видно, а сліди на ногах – осьдечки. Але потім перекинулись і на мене. Я втомилася розчухувати червону шкіру і зрештою побачила цих мінікомах.

Купила якусь хімічну бризкалку, зробила насичений відвар полину. Спершу вибила килими й залишила сушити на сонці, потім уже в закритому приміщенні посипала їх сухими дріжджами та шматочками часнику. Пропилососила, обробила хімією і полиновим відваром. Помила підлогу оцтом. Блохи зникли: чи здохли, чи сховалися до зими.

Увечері того ж дня говорю зі знайомою з Мукачева. Каже, що чоловіків ловлять на заправках, в аптеках і дають повістки. Бо в них якийсь лютий воєнком. То жінки своїх чоловіків ховають.

– Це якби на Львів та Франик сунули, то ясно, що треба йти воювати. А так смислу нема.

– Тобто нема смислу?

– Ну, це я не так висловилася, потім поговоримо.

Виходжу в літню кухню по липу й бузину для чаю. На ногу вискакує блоха. Думаю, що русня, як ці блохи. Поки не знищити їх отак масово і скрізь на своїй території, їх стільки розведеться, що зупинити цю напасть біля Львова чи Франика ніхто не зможе.

– Завтра в нас війна в літній кухні, – кажу мамі. – До останньої блохи.