– Я в Москві, – пише подруга.
До війни вийшла заміж за росіянина й залишилася жити в одному з великих міст. Вперше вибралась у столицю.
– Бачила будиночок, у якому помер Гоголь. Квартиру, де відбуваються дії в "Майстрі і Маргариті", Патріарші ставки й Нескучний сад, – розповідає.
Згадую свою подорож до Москви 15 років тому. Стосунки з містом не склалися одразу. Зупинили в метро.
– Гражданочка, пройдемте! – поліцейському щось не сподобалося в моїх документах. Веде у відділок. Там у кімнаті капітан допитує молдаванина:
– Где живешь? Каким автобусом добираешся на работу? Что видишь в окно, когда едешь?
У затриманого тремтить голос. Мене переймає жах, бо уявляю себе на його місці. Щось белькочу. Коли молдаванина роздягають до трусів, плачу.
– Будем вас депортировать, – чую крізь шум у вухах.
– Та в мене квитки на сьогодні, сама поїду, – відповідаю.
– Идите. Неохота с вами возиться 1 мая.
Пізніше дізналася, що відпустили, бо мій супутник заплатив хабаря.
Вдруге була в Москві по роботі за два роки до війни. Дві доби напруження не відпускало. Скрізь патрулювали молоді поліцейські з собаками. Усюди металодетектори. У центрі в мене намагалися видурити мобільник, а на вокзалі оточили бомжі.
– Хорошая страна Украина. Только жалко, что своего газа и нефти нет. И зачем вам в Европу? – допитувався дядько в потязі.
Розповідаю про свій досвід подрузі. Питаю, як їй Москва.
– Не сподобалося. Все вихолощено. Пусте, мертве, без душі. Імпресіоністів не побачила в Пушкінському музеї. Їх забрали в Париж. І зала з Рембрандтом зачинена.
– Точно! Париж, – накриває хвиля тепла. – Краще туди їздити дивитися на улюблених художників. Моя точка дотику з Москвою зникла давно. І не через імпресіоністів.
3 
1
Коментарі