Перед карантином встигла побувати в Чернівцях. Ушосте. Люблю це місто. Вкотре завернула до театру, хотіла глянути на цю красу зсередини. Свою мрію розповіла охоронцеві, дядькові, який за 20 гривень, навіть за 19 – стільки нарила дрібних, пустив мене в цей храм Мельпомени. Ще й розказав дещо.
Хлопчиком він грав тут у драмгуртку. Потім усе життя працював на теренах, віддалених від мистецтва. А зараз повернувся. Повів у зал, увімкнув світло. Я побачила суміш вишуканих розкошів: стеля біла із золотом – справжнім, до речі, щось із 4 кілограми пішло. Далі – все з червоного оксамиту – стіни, портьєри, покриття на кріслах. Ну гарно, що казати.
Крісла ще з тих часів. У кожнісінькій ложі є дзеркало у витіюватій рамі. Ми пішли в королівську – розташовану над сценою. Місця там якраз не найкращі. Але. Для представників голубої крові були окремі заїзд і сходи. Й біля самісінької ложі… душова.
Не знаю, чому вельможі приїздили брудні в театр, але факт. Сходи
й зараз є, а в душовій – комірчина. Дядько зауважив, що колись панни шанувалися і якщо й прибували в чобітках, то мали перевзувачку.
– А нинішні у джинсах приходять, ет, – махає зневажливо рукою.
Питаю, чи дозволяє він собі робити зауваження режисерам. Охоронець сміється. І я розумію, що так. Розказує, хто з відомих був тут.
– Гнатюк покійний.
– Брала в нього інтерв'ю.
– Миколайчук.
– Ага, балакала з удовою.
– Валентина Зимня.
– Писала про неї.
Він називає прізвища, і чомусь так виходить, що я з цими людьми хоч і дотично, хоч і з других рук,
але знайома.
– Івасюк тут перед театром уперше виконав "Червону руту".
– Ну, його не застала, – відповідаю. А дядько радіє що "сдєлав" мене.
У вестибюлі він плескає руками
і звук розходиться і розходиться, відлунюючи якоюсь багаторівневою космічністю. Шкода, на сцену не пустив. Якраз пофарбував
1 
1
Коментарі