– Як давно не була в радянській конторі, – кажу, й усі в черзі сміються.
Ми в міграційній службі, щоб отримати нові паспорти. Вже 16:00. За годину установа зачиниться. Люди із сіл спізнилися на автобуси й добиратимуться попутками.
А починалося все цивілізовано. Три тижні тому ми за електронною чергою здали документи на паспорти. Сьогодні на прийомі – один працівник. Він і займається електронною чергою, а тих, хто прийшов по документи, має впускати у проміжках. Але їх нема.
– Віддайте паспорт, – заскакую в кабінет. – Це ж п'ять хвилин.
– Якщо людина з електронної черги вас пропустить, то може втратити своє місце, – гундосить він. – Ви на це готові?
– Ні, – кажу і виходжу.
Біжу до начальника.
– Буду зараз плакати, – і мої очі справді мокріють. – Як це так? Замовляти паспорти ми – люди, а отримувати – хто?
– Електронна черга, нічого не можу зробити, – ліниво тягне той. Відчувається, що таких розгніваних у нього щодня по десять штук.
– Ну хоч годину в кінці дня виділіть.
– Не можна. Все розписано.
Ближче до вечора стає зрозуміло, що ми не прорвемося. І тут дзвонить мама:
– Ти досі там? То цей же начальник – наш сусід по городу в селі. Скільки разів просив, щоб пропустили через нашу землю його ділянку зорати. Йди до нього.
– Та я знаю, що ти моя сусідка, – каже начальник. – А що я можу?
У його кабінет заходить пара:
– Ніколаєвич, треба жінці паспорт.
Одразу ж дзвонить телефон:
– Ніколаєвич, – мені чути, як незнайомець просить порішати з документами якогось Едуарда. Начальник сміється й обіцяє. Йому навіть не ніяково, що я це чую і бачу. За п'ять хвилин приносить мій паспорт.
Вибігаю у коридор:
– Ви ж бачили, що я чесно хотіла, – кажу. – Але в нас без знайомства нічого не вирішиш.
"Наші' не ображаються. А ще зранку я думала, що живу в іншій країні
1 
1
Коментарі
1