Сто років

– Це до мене приїхали, – б'є себе сухим кулачком у груди 100-річна баба в кіровоградському селі. – Не до тебе! – кричить на 80-річну доньку.

Ювілярці приємна увага високого начальства, яке згадало її вдруге за життя. Перший раз – 1947-го, коли давали медаль "За трудову доблесть" у воєнний час. І от знову: телеграми від Януковича, Литвина, ковдра і тисяча гривень від місцевого начальства. А ще обіцянка провести газ. Баба Ксесія, яку тут звуть Санькою, щаслива.

Про сторічних доводилося писати з десяток разів. Після того побажання: "дожити до 100 років" сприймаю дуже скептично. Краще не треба. Одна довгожителька виявилася глухою, друга – сліпою, третя пам'ять втратила, а четверта – лежить, як лялька, нерухомо, тільки очима кліпає. Якось нарадили бабу з гострим розумом, зрячу й не глуху. Так що ж? Вона оніміла. Бог у сторічних щось та забирає.

Після ювілею баби Ксені минуло п'ять місяців. Вона сидить, як гвіздок, у ліжку і віддає накази доньці:

– Цибулю вибереш, бо покрадуть, а кабачки я посапаю сама. Хіба оце так застилають постіль? Куди воно годнє, треба все самій робить!

Вона втикає у вухо слуховий апарат і чимчикує на двох палицях на лавку за двором. Може, якась із сусідок прийде потеревенити. Розгортає газету з Басковим на першій шпальті:

– Ой, Коля, любимий мій, – роздивляється фото без окулярів.

Каже, газ так і не провели.

– Я старинного обряду людина. Тої жизні. Цю не дуже люблю, бо брешуть здорово. Не можу цього терпіть. Я ж того газу ні в кого не просила, ні перед ким не кланялася. Но нічого, обійдуся – у холоді довше продержусь, – мне у кишеньці вирізку про жінку, яка дожила до 115.