– Усякі квартиранти були: і бухали, і курили. Але таких ще світ не бачив! – лається моя нова сусідка.
Нас об'єднують спільні двері в коридорі. Я зіщулююся в куточку "тамбура", що смердить потом і старим сусідським взуттям.
Місяць тому я переїхала до столиці з райцентру. Купила газету оголошень і засіла в кафе, сподіваючись за годину-дві додзвонів надибати житло. Але слухавку брали тільки представники агентств.
– Так, квартира, що вас цікавить, ще не зайнята, – щебече дівча в слухавку. – Тільки за телефон власника треба заплатити 190 гривень. За ці гроші ми надамо вам цілу базу господарів квартир.
Лечу в офіс до дівчинки. Плачу гроші і зв'язуюся з власником чудової недорогої однокімнатки біля метро. Він просить набрати його за 10 хвилин, потім скидає виклик, а пізніше вимикається. Мовчить і наступного дня. До мене доходить: ніякої дешевої квартири не існує. Розводняк.
Ніякої дешевої квартири не існує. Розводняк
За три тижні пошуків по сайтах, знайомих, я готова віддати половину місячної плати брокеру.
– Девушка, вы с ума сошли! Хотите за ваши копейки возле метро? – усі відмовляються.
Тільки брокер Ігор береться за справу. За тиждень показує "готельку" під лісом. Маніпусінька гола кімнатка із заґратованим вікном. Але без меблів я жити не звикла.
Роблю те, з чого треба було починати: прошу допомоги в Бога. І, о диво: знайомий каже, що його бабця готова здати квартиру за мої гроші.
А через місяць мене, як мокрим рядном, накриває сусідка.
– Що ж такого ми натворили? – допитуюся.
– Замок у тамбурі треба на два повороти ключа закривати, а не на один, от що!
Стримано дякую і за півгодини прошу в неї позичити сірників. Вона дає пачку.
– Тепер ми справжні сусіди, – каже.
3 
1
Коментарі
12