– Я у вас цю книжку заберу, – письмен­ник Анатолій Дімаров вихоплює з рук пошарпану книжку, яку я принесла підписати. І одразу простягає іншу. – Це така сама, тільки доповнена. Цензура ж майже 300 сторінок викинула про Голодомор і колективізацію. Через цей роман мені копійки не дали заробить, а пізніше, бач, дали Шевченківську премію.

Це роман "І будуть люди". Колись надибала його у товстому пузі радянського дивана, куди мій дід складав свою бібліотеку. Любила сюжет про Таню – наївну доньку попа, яку видали заміж за куркуля: старого й нелюбого. Потім удома я знайшла "Міські історії". Запам'яталося оповідання про дівчину-підлітка, яка забила суперницю ногами за штани-банани і натягла їх на себе. Я бачила у старших подібні й вірила, що за них можуть таке зробити.

Говоримо про це з Дімаровим. Він недочуває, бо оглухнув у школі: бродив у крижаній весняній воді. Весь час жартує, хоч би про що розказував.

– Мене він полонив дотепністю, – каже дружина Євдокія Несторівна, у шлюбі з якою письменник прожив 65 років. – То вставить клізму в чобіт – вода так і чвиркне аж попід шию! А в санаторії в одного колеги, який обожнював краватки, потайки взяв 50 і начепив усім псам довколишнім.

Анатолій Андрійович визнає, що дружина годувала родину п'ять років, коли його заборонили друкувати. А Євдокія Несторівна нахвалює чоловіка й повторює, що кохання – це взаємоповага.

– Хоча йому писали читачки романтичні листи, не ревнувала. Знала, що не здатний на зраду.

Коли Янукович хотів нагородити ­Дімарова орденом Ярослава Мудрого, Анатолій Андрійович відмовився. У заяві написав: "Я не братиму нагороди з рук людей, які штовхають мою Україну в прірву".

Анатолія Дімарова не стало 29 ­червня. Йому було 92.

×