- Девушка, дай гривну, - зупиняє мене тілиста в літах циганка біля автовокзалу в Києві.
Я лечу на метро, на ходу тицяю їй гроші, гривні не шкода. Але вона вже вчепилася мені в руку намертво.
- Стой, стой, хорошая моя, - дивиться в очі гіпнотично. - Разве это деньги, ты десяточку мне дай.
Заперечень не чує. Щось прибалакуючи, лізе пальцями з облущеним лаком на нігтях у мою сумку. Перебирає папірці, косметику, добирається до внутрішньої кишені. Витягає гроші, що лежали на дорогу й господарство. Щось гривень із 80. Я стою й не вірю своїм очам: хіба мене можуть оббирати серед білого дня, на очах перехожих, у центрі столиці? Такого не буває. Але гроші вже в неї.
Стой, стой, хорошая моя. Разве это деньги, ты десяточку мне дай
Циганка солодко усміхається і відходить - задком-задком, а мене раптом відпускає її магнетизм. Починаю репетувати на всю вулицю й погрожувати міліцією.
- А попробуй, найди их у меня! - циганка крутиться на місці, її рясна спідниця розвівається.
Розумію, що тут і обшук не допоможе. Трохи заспокоююся, коли згадую, що зарплата лежить у глибшій кишені на блискавці.
Учора в інтернет-магазині знайшла необхідну для роботи книжку за 47 гривень. На іншому сайті її пропонують скачати. Але треба ввести свій номер мобільного, тобі вишлють код і все буде чікі-пікі, як любить казати моя донька. Книжка має відкритися за кілька секунд.
Код так і не прийшов, а за пару годин із мого телефонного рахунку зникли 43 гривні - якраз поповнила перед цим.
Я аж заплакала від безпорадності. На ту циганку хоч накричати можна було.
1 
1
Коментарі
15