Двічі він пригощав домашнім вином. Із ічнянських вишень, яке поставляв йому друг щороку.
– Ви такого не спробуєте і в Парижі, – казав ніжно. – Десертне особливе.
Із Юрієм Мушкетиком ми бачилися, коли йому було 81 і 85. Письменник не пам'ятав, що ми вже зустрічалися. Я була однією з численних журналісток, яких він пускав у своє життя на пару-трійку годин. Розмову починав сам, не чекаючи запитань, і одразу приручав відвертістю. Йшли ми повз клумбу – розповідав про клумбу, біг онук – про онука, повз машину – про машину. Доповнював це інтимними деталями. Скажімо, що пережив інфаркт, на операцію напозичався грошей. Чи квіти посадила покійна дружина, і все про неї нагадує.
Мушкетик був удачею для журналіста. Говорив по суті, не розводячи бодяги, й одразу в'їжджав, що від нього хочуть. Розповідав саме про це, не відволікаючись на інше. Я хотіла про його 10 улюблених книжок. І він почав, придумавши сам форму подання: висловлювався про ставлення до письменника, до книжки. Причому вони могли бути протилежні.
– Шолохов нам – молодим авторам – на цілу годину закотив лекцію "нам указывает путь партия". Аж зуби звело. Але його "Тихий Дон" вважаю найпотужнішою книжкою у світі. Бо що таке література – це відображення життя. Що правдивіше, то краще.
На відміну від решти письменників Мушкетик не подарував жодної зі своїх книжок. Мабуть тому, що сам не надавав їм цінності. Навіть точно не знав, скільки їх написав, і чи вивчають його твори у школі. Він не просив вичитати матеріал, і прислати йому журнал. Для нього це було неважливим.
– Я дивлюся критично на себе, – казав. – Написав багато. Знаю, що вже з того померло, де помирає. І знаю, що кожен автор сподівається протриматися в часі довше. А чи досягнув я того, що мав би? Ні. І ніхто цього не досягає, бо ніхто не знає, де та вершина.
6 червня Юрія Мушкетика не стало
3 
1
Коментарі