У вагоні метро стою над сплячим, який зайняв зо п'ять сидінь. Читаю збірку есеїв Андрія Бондаря. Але дедалі дужче розпирає цікавість, і я втуплююся у чоловіка. Пробую влізти в шкуру Бондаря і, як він, уявити, хто цей незнайомець і чому тут дрихне. Можна спробувати стати Шерлоком Холмсом, але з логічним мисленням у мене не дуже. ­Бондарем бути легше, бо ми подібні: випускаємо упійманих мишей на волю, любимо котів і обом сняться жахи про шкільні екзамени з математики.

Від чоловіка не тхне алкоголем. Зовсім молодий, має гарне обличчя і кучерявий чуб. Мабуть, учора проводжав кохану. А вона живе за містом і, як у тій пісні: спізнився на електричку. Рукав його куртки розідраний. Хіба б такого нечупару покохала дівчина? А якби покохала, рукав би зашила. А може, він будівельник із села, який підхопився о п'ятій ранку?

Нахиляюся. З кишені стирчать цигарки

Нахиляюся. З його кишені стирчать цигарки, що будівельники зазвичай не курять. Дорогі, але без пачки, викладені акуратним рядочком, як набої в патронташі. Це зовсім збиває з пантелику. Хлопець солодко плямкає губами, перехрещує руки на грудях. А якщо це такий проект? Як з отими сплячими красунями, яких міг поцілувати кожен холостяк. А цього нам підсунули. Ось потяг стане, і чоловік запише: мене 97 разів штовхнули, 15 — обізвали, а якась бабця поставила на живота сумку.

Я виходжу, так і не вигадавши жодної романтичної історії. Доїде він до кінцевої, у вагон зайде тітонька у службовому кітелі й розбудить.

Заглядаю в крамничку, де щодня купую цукерки. Продавець уткнувся потилицею в поличку з печивом. Він спить. Я дивлюся на його обличчя й вирішую не будити. Бондар, чомусь упевнена, зробив би так само.

×