Толерантність ЄС щодо російської агресії знецінює Угоду про асоціацію

27 червня Україна та Євросоюз мають завершити процес підписання Угоди про асоціацію. Подія, через скасування якої торік розпочалися масові протести, нині майже не викликає ажіотажу чи ейфорії.

Це зрозуміло – країна і суспільство живуть зараз переважно війною на Донбасі. Неясно однак, чому Європейський Союз так пасивно спостерігає за російською агресією, не вдаючись до дієвих методів впливу на агресора. Порожнім звуком залишається кількамісячна риторика з погрозами так званої третьої хвилі економічних санкцій, які відчутно вдарили би по російській економіці. Так, офіційно Росія не вторглася на територію України, але ж всі знають - де-факто вона вже тут. Танками, зенітно-ракетними комплексами, бойовиками та спецслужбами. Однак замість європейських санкцій та ж Франція продовжує будувати росіянам військові кораблі, а Німеччина її в цьому підтримує.

Крім усього іншого бездіяльність Євросоюзу знецінює значення і можливості Угоди про асоціацію. Такий складний документ не може бути ефективно реалізовано за умови, коли одна зі сторін змушена вести масштабні бойові дії на захист своєї території. Більше того, Україна ризикує програти від угоди, оскільки однією з необхідних умов для отримання переваг асоціації є модернізація країни, створення належного інвестиційного клімату, виробництво якіснішої продукції - інакше ми справді можемо стати лише ринком збуту для європейських товарів. Але замість того аби готуватися до вільної торгівлі з ЄС Україна змушена витрачати кошти на бойові дії на Донбасі.

Європейці тим часом керуються насамперед своїми меркантильним інтересами. Деякі з країн Євросоюзу не хочуть втрачати від скасування вигідних оборудок з росіянами, а рішення про санкції може бути ухвалене лише всіма державами-членами одностайно. Звичайно, мораль в політиці річ найчастіше зайва, в тому числі і в політиці зовнішній. Та все ж пасивність ЄС виглядає дуже негарно в часи, коли в критичній ситуації перебуває майже асоційована з ним держава.

Були сподівання – в тому числі і в Європі – що після українських президентських виборів Путін почне поступову деескалацію конфлікту. Натомість Кремль ще активніше розпалює війну на сході України, знову нарощує військову присутність на кордоні. Чекати Європі та Заходу в цілому вже нічого. Якщо у їхніх планах справді зупинити Путіна або принаймні допомогти його зупинити Україні, то час діяти. Інакше потім може бути пізно і не матиме сенсу.