У Вільбівному збудують другий стадіон

 

У селі Вільбівне Острозького району Рівненської області всі чоловіки ганяють м"яча з дитинства. Тут є чотири футбольні поля і з десяток маленьких майданчиків для вуличних матчів. Відколи у Вільбівному з"явився футбол, молодь стала менше пити і битися.

Колись у селі чужакам було небезпечно з"являтися. Два десятки жителів сиділи по тюрмах за зґвалтування. Кожен хлопець носив при собі ножа.

— Погана слава ходила про село, — каже 45-річний голова сільської ради Віктор Тишкун. — Не проходило жодної неділі без бійки. Село називається Вільбівне, але треба відновити стару назву Вельбівне — бо вона означає "вельми буйні".

Десятиліттями тут селилися люди, яких виганяли з рідних осель за тяжкі злочини — крадіжки, вбивства, зґвалтування. Жодне село не хотіло таких приймати. Вигнанці заснували на берегах ріки Горинь власне поселення. Згодом тут оселились колишні ув"язнені з Острога.

— Чоловіки з весни виїжджали на заробітки. А взимку поверталися і все пропивали, — каже директор сільської школи Степан  Остапович, 47 років. — А де гроші, там і бійка. У нас навіть приказка є: літом без жінки, зимою без грошей, — підсміюється.

Степан Остапович каже, що назва села означала "вольницю", бо селяни тікали у Вільбівне від панів. Два століття тому тут заробляли на прожиття грабіжництвом — обкрадали заможних купців. Село стояло на дорозі від Острога до багатого міста Славута.

Щоби змусити односільчан хоч трохи поважати закон, 1918 року вільбівчани утворили власну республіку. Сільський голова склав акт, що Вільбівне є суверенною державою зі своєю територією та власним урядом. Але проіснувала республіка всього кілька місяців. Поляки прикрили.

Про село заговорили, коли 1978 року тут створили футбольний клуб.

Лише по великих святах тренер дозволяє випити пива

— Футбол урятував село від бійок, — вважає сільський голова. — Чоловіки якось утихомирилися.

Нині у селі три футбольні команди — шкільна, молодіжна та дорослий футбольний клуб "Вільбівне". Останнім селяни дуже пишаються — команда виграла сім матчів поспіль у другій лізі області. Жіноча команда розпалася кілька років тому: її лідер вступила до інституту і виїхала з села.

Доросла команда тренується переважно у вихідні.

— Усі трудяться. Село стоїть між двома райцентрами — Острогом та Нетішиним. Дехто на атомній станції працює, а ще господарство, — пояснює Тишкун.

Дисципліна в командах сувора. Курити та напиватися "вільбівчанам" заборонено. Лише по великих святах тренер дозволяє випити пива.

Перший турнір, яким відкривають літні ігри, проводять на День Перемоги. Сільський голова купує приз переможцям — шкіряний м"яч за 200 грн. За тиждень по тому грають матч юніорів. Завершується футбольний сезон 14 жовтня.

Школярів тренує 25-річний Ігор Лихвар із Нетішина Хмельницької області. Він грає за дорослу команду Вільбівного. Тричі на тиждень збирає дітлахів на головному стадіоні біля ріки. Поле доглядають і худобу на ньому не пасуть.

На ранкове заняття прийшло зо два десятки хлопчаків різного віку. Наймолодшому захиснику щойно виповнилося сім років. Четверо мають на собі майки з написом "Шевченко".

— У джинсах на заняття не пускають. Форма коштує 60–75 гривень. Це без бутсів, — каже 12-річний воротар Сергій Войдило. — А воротарська форма обійдеться в 100 гривень — маю докупити штани та сорочку з пришитими подушечками.

У братів Олександра та Андрія Апанчуків за клуб "Вільбівне" грали батько та два дядька. 13-річний Сашко навчався в спортивній школі в Києві, але повернувся грати у футбол додому. А батько Віталія Груші Володимир — один із найкращих гравців у селі.

— Я треную по 40–60 школярів за будь-якої погоди, — каже Лихвар. — Лише у сильну зливу або грозу хлопці сидять по домівках. А усі наші юнаки після закінчення школи грають за команди своїх інститутів та технікумів.

У кінці кожного матчу переможені вільбівчани несуть суперників на спинах на інший бік стадіону.

До кінця наступного року у Вільбівному збудують ще один стадіон. Сільський голова на це "вибив" із районного бюджету 67 тис. грн.

Старше покоління вільбівчан досі згадує товариський матч із ветеранами збірної СРСР 1988 року. Відомі футболісти їздили по країні пропагувати спорт і дорогою заїхали у Вільбівне. Чули, що це найвідоміше футбольне село України. Колишній тренер шкільної збірної Юрій Матвійчук був очевидцем гри з ветеранами.

— Наші футболісти одночасно раділи і боялися. Як виходили на поле — коліна тряслись, — згадує Матвійчук. — Я ледве додивився матч до кінця — наш клуб продув збірній 1:4. Сільська команда сфотографувалася на пам"ять і знову побігла на поле тренуватися. Хотіли довести, що можуть грати краще.

Цього самого року вільбівчани зіграли з київським "Динамо". Поступилися з рахунком 1:3.

×