Середня донька у сім"ї священика 17-річна Софія Бухало із села Тинне Сарненського району Рівненської області народилася безрукою. Вона навчилася писати і виконує хатню роботу ногами.
Бухали живуть на околиці Тинного. Двері відчиняє матушка Людмила. Жестом запрошує зайти до хати.
— Ідіть до мене в кімнату. Чекаю на вчительку географії, удвох веселіше буде, — киває головою невисока коротко стрижена дівчина. — Готуюся до вступних іспитів.
Софія пояснює, що вчителі ходять до неї додому. Останній рік вона не відвідує школу.
— Удома зручніше, — Софія вмощується на дивані. Дві стіни завішані іконами. — Домашні завдання виконую нарівні з іншими. Веду щоденник, пишу в зошитах. Щодня маю по три-чотири уроки. Вчителі приходять, коли кому виходить — зранку або після обіду. Урок триває хвилин сорок, інколи годину. А прогулювати заняття невигідно, бо наступного разу вдвічі більше задають.
Улітку Софія вступатиме в духовне училище в Городищі.
— Маю вивчити напам"ять 33 молитви і всі тропарі. Учитимуся три роки на регента, а потім повернуся додому і керуватиму хором у церкві. Кажуть, у мене непоганий голос.
До інституту вступати не хочеш?
— Батько вважає, що мені краще бути поряд із родиною, — стенає плечима Софія. — А я довго мріяла бути психологом. Чого-чого, а впевненості мені не бракує. Не пропаду. Одягаюся і вмиваюся сама. Ось, навчилася малювати, — вправно виймає ногою з-під столу папку з малюнками. Потім сідає на стілець і пальцями перегортає сторінки.
— Люблю перемальовувати квіти зі свого саду. На портрети поки часу немає, — додає Софія. — Та й довго це, на один малюнок може тиждень піти.
Прошу намалювати щось на згадку. Дівчина сідає за стіл і кладе перед собою чистий аркуш. Потім затискає олівець між великим і вказівним пальцем правої ноги. Упевнено виводить ромашки.
— Узагалі-то я лівша. Добре пишу лівою ногою, — сміється Софія. — Вчителі не стали мене переучувати.
Софія швидко набирає ногами тексти на комп"ютері. Ноутбук їй подарував підприємець з Одещини. Побачив репортаж про Софію по телевізору і вирішив допомогти.
— Ми навіть не знайомі. Знаю тільки, що його звуть Андрієм. А комп"ютер від нього мені передали вже з Києва. Інколи слухаю на ньому музику. Дуже люблю Діану Гурцкую. Вона від народження сліпа, а так співає, що плачу.
Софія на хвилину замовкає. А потім продовжує.
Раз у дитинстві дали затягнутися сигаретою
— Таких, як я, — на всю країну двоє. Є ще одна безрука дівчинка в Одесі, Марія. Я збираю про неї статті, а вона — про мене.
До кімнати забігає 5-річний брат Софії Андрій. Сідає біля сестри.
— Мама померла у 1996-му, мені шість було, — каже дівчина. — Потім батько одружився вдруге, народився Андрійко. Пологи були важкими. Матушка довго на підтримці в лікарні лежала, то мені довелося дбати про себе самій. Нас у родині шестеро, але старші брати пороз"їжджалися, а сестра вийшла заміж.
А що вмієш робити по господарству?
— Усе! Прибираю, мию посуд. Навіть училася шити. Обід можу зварити. Ще на городі прополюю землю, саджу цибулю і часник. Доки Андрій був маленьким, міняла йому пелюшки і купала.
До Тинного Софія потрапила у вісім років. Із батьками, старшими сестрою та братом раніше жила у Дермані Здолбунівського району. Спершу в селі дитину сприйняли вороже, але з часом звикли до її каліцтва і не чіплялися. За рік дівчина пішла у четвертий клас.
— Ходила до школи щоранку. Потім їздила з класом на екскурсії у Дрогобич, Кам"янець-Подільський, Івано-Франківськ. Була у Санкт-Петербурзі. Влітку відпочивала у дитячих таборах і на морі.
Софія показує фотографії.
— Шкода, що не можу плавати. В Одесі лише засмагала на пляжі, а в морі не купалася.
Дев"ять років тому Софія ледве не втопилася у басейні в німецькому містечку Швамштадт.
— Ох і злякалась же тоді, — пригадує. — Щойно відчула, що втрачаю тверде під ногами, як вода в басейні відразу опустилася. Така там система — повсюди спеціальні датчики. Якщо є загроза життю, вони реагують миттєво і зливають воду.
У Німеччині Софія була тричі. Через благодійну організацію познайомилася із родиною німців, їздила до них на канікули. Із господарями спілкувалася російською.
— Мови мені погано даються, хоч маю добру пам"ять, — каже дівчина.
Андрій допомагає сестрі заправити рукави шкіряного плаща у кишені. Виходимо на вулицю. Замовляємо у сільському магазині каву з вершками. Софія п"є через соломинку.
Переводимо розмову на випускний вечір. Софія із нетерпінням чекає на бал.
— Сукня мені не пасуватиме, тому піду в костюмі. Але обов"язково буду на високих підборах. Зачіску зроблю сама.
Софія любить взуття на високих танкетках. Вдома і на вулиці взувається на босу ногу.
— Не застуджуся, бо загартована, — каже вона. — У мене ноги — як у всіх інших руки. У рукавичках же не так зручно, правда?
Цікавлюсь, як до Софії ставляться однокласники.
— З усіма товаришую. Ніхто не дражнить і не ображає. Маю найкращу подругу Люду, вона щодня мене провідує. Часом ходжу з дівчатами гуляти. Тільки на дискотеки батько не пускає — із цим удома суворо. Хіба у бабусі, в Дермані, — Софія усміхається.
У школі поганих звичок навчилася?
— Раз у дитинстві дали затягнутися сигаретою, то мало не знепритомніла. Погано реагую на тютюновий дим.
Софія бере ногою у подруги-продавщиці мобільний телефон і прикладає його до плеча. Притримуючи трубку головою, балакає зі знайомими.
— Якщо вступлю до училища, попрошу в батьків мобілку, — веде далі дівчина. — У тата є, але мені до неї — зась.
— Соня — оптимістка. Ніколи не бачила її в поганому гуморі, — киває на подругу 20-річна продавщиця Ольга. — Вона завжди весела і не губиться ніде — ні на танцях, ані на вулиці. Гадаю, скоро на її весіллі погуляю.
— Зараз хлопця не маю. Дехто залицяється, але мене ні до кого не тягне. Більшість ровесників п"ють або курять. Мені таких не треба, — відказує Софія.
Дівчина запрошує на новосілля.
— Ми зараз у церковній хаті живемо, але скоро переберемося до власної. Ще трохи — і добудуємо.
8 
35413
Коментарі