"Військові готові до будь-яких наказів. Хочуть у наступ, коли оборона затягується" – Юрій "Мілан" Гаврилишин

Я дуже довго слухав невдоволення і коментарі стосовно того, що у курсантів, які зараз навчаються, відняли 30 тисяч. Що дійсно мале забезпечення. Я подумав, що гроші з часом зміняться, а якщо боротися за статус, то курсанти отримають і грошове забезпечення, і ставлення до себе. З яким є дуже багато проблем.

Строковики, до яких прирівняні курсанти, мають упереджене ставлення. Друге – статут не оптимізований під курсантів. Велике питання – як курсант, якого чотири роки прирівнювали до строковика, зможе стати офіцером? Який є лідером, відповідальною особою. А на це просто "забивають". Ти маєш вчитися, здобувати хороші оцінки, професіоналізм спеціаліста. Але практичні навички командира – ініціатива, відповідальність – не розвиваються. Навіть пригнічуються. А ці якості важливі на полі бою.

Не важливо, чи ця петиція взагалі набере свої голоси, чи відреагує президент. Але ми підняли проблематику військової освіти, яку не піднімали з 1991-го року. Якщо цю тему зараз правильно озвучувати, то запустимо маховик незворотніх процесів. Нам треба дивитися на перспективу. Петиція – це лише один пункт з багатьох необхідних для реформи військової освіти.

 

Військові кафедри та університети часто стикаються з дефіцитом кадрів, які необхідні, щоб заповнити державне замовлення. Іноді доводиться брати тих абітурієнтів, які не поступили. Якість відбору є низькою. Для того, щоб було більше кадрів, потрібно створити належні умови, які відповідатимуть престижу майбутнього офіцера. Треба змінювати ставлення до цих людей, формувати ініціативу та відповідальність за особовий склад. Відбирати тих, хто підходить нам для створення майбутньої потужної армії, – саме нам це потрібно.

Якісь кроки робили. Нам розповідали про досвід АТО, і це робили ті, хто брав участь у війні. Ми, хто воював, ділилися досвідом. Але глобальних дій не робили. Не знаю, чому, але треба сказати, чому я називаю це шахівницю і чому йдеться про кроки на перспективу. Щоб змінити щось в суспільстві, треба змінювати освіту. Але армія – це така маленька держава в державі. Вона відображає все наше суспільство. І змінюючи військові освіту, ми будемо змінювати Збройні сили України.

Подавлення ініціативи та відсутність відповідальності. А це те, що треба вміти кожному командиру, начальнику і курсанту. Бо в армія "инициатива наказуема". Якщо один військовий оголосить свою пропозицію щодо покращення якогось моменту, командир каже – займайся. А він відповідає: "Чому це я маю робити?". Питання в тому, що ти, як ініціатор, маєш брати відповідальність. Але ти не хочеш, бо вважаєш, що це має робити хтось інший.

Іноді навпаки – якщо в курсантів з'являються якісь ініціативи, офіцери кажуть: "Навіщо воно тобі треба? Служи спокійно". І це система. Завжди є питання: а наскільки ці люди готові боротися за свої ідеї? У нас є виклики і треба їх приймати. Бо інакше – жодних змін не буде.

Це буде вмотивована, професійна, ініціативна армія, яка шукатиме різноманітні методи ведення війни. Війна, яка почалася у 2022-му році, показала, що це перша війна дронів. І методи використання дронів є найрізноманітнішими. Але це була чиясь ініціатива, творчість, яка не була подавлена совдепівським начальником. Треба робити і ризикувати.

Війна – це не книжка, це певний вид мистецтва. Люди, які вмотивовані прийшли у вищий навчальний заклад, закінчили його, вони розвивалися, їх не подавлювали в ініціативі, заохочували, відправляли на стажування до країн НАТО. Тоді на службу такий офіцер приходять з цілим бекграундом, важливим досвідом. Він не просто протер штани у військовій академії. Така підготовка дасть багато для розвитку армії.

Це мало стати пріоритетом ще з 2014-го року. Коли почали вводити реформи щодо Збройних сил. Не важливо, буде ця війна довго чи скоро закінчиться – важливо мати за плечима потужну і сильну армію.

Я би поділив стан армії на три часові категорії. Перша – з 2014-го року, друга – до повномасштабної війни, третя – те, що є зараз. Остання, навіть порівняно з тієї армією, що була до лютого 2022-го, сильно змінилася. Відправляються цілі бригади на навчання в різні країни, освоюють там як військову техніку, так і піхотну справу. Ми переймаємо досвід провідних країн НАТО. І в той же час, в українців зараз набагато більше досвіду, ніж у будь-якого середньостатистичного вояка Північноатлантичного альянсу. Але вчитися завжди треба. Деякі підрозділи потребують більше ретельної тактичної, вогневої, технічної підготовки. Через це іноді багато проблем. Тому маючи власний бойовий досвід, отримуючи провідні знання країн НАТО, можемо називатися однією з найсильніших країн Європи.

Подібна війна у XXI столітті не мала місце. І ті знання, які ми зараз отримуємо, супер-унікальні. Маємо враховувати це у майбутніх проектах, змінах у ЗСУ, під час реформ.

По-різному. Одні вважають це зрадою. Кажуть, що їх не поважають і зливають. Інші – я тут можу процитувати одного військового. Він сказав: "Хто я такий, щоб оспорювати рішення головнокомандувача та військового керівництва".

Законопроєкт про підвищення покарання у Збройних силах в якійсь мірі є правильним. З іншого боку – в обґрунтуванні звернув увагу, що він необхідний, щоб підвищувати дисципліну в ЗСУ. Це правильно. Але як щодо морально-психологічного стану? Як офіцер морально-психологічного забезпечення бригади розумію, що якщо тільки карати бійців, то психологічний стан погіршується. Заохочень, по факту, немає. І відсутність балансу системи може мати негативні наслідки.

Коли відняли 30 тисяч з курсантів, міністр оборони сказав, що ми зекономили якусь суму. Але є гроші, які економляться за дисциплінарні та адміністративні покарання військових, там так само щось виходить отримати. І це можна було би показати – що є якась результативність.

 

Курсанти такі ж самі військовослужбовці. Зараз вони прирівняні до строкової служби. Тобто виконують всі ті самі функції, що і строковики у себе в частинах, плюс інтенсивне навчання. Курсантів часто долучають до навчань мобілізованих, перекладачами або стажувальниками до різних країн Європи. Це серйозна ланка, яка визнає важливі завдання і яка необхідна.

Це дуже індивідуальне питання конкретних підрозділів. Навіть не рівня бригади, а батальйону чи роти. Все залежить від командира. Якщо він готовий брати на себе відповідальність, робити поступки людям, усвідомлює їх низький морально-психологічний стан і загальну втому, він клопотатиме перед командуванням, щоб бійцями надали відпустку.

Але іноді це залежить від питання можливості. Якщо люди постійно знаходяться у зоні бойових дій і виконують певні завдання, це вже питання до командира бригади. Який мав би розуміти, що люди не залізні. І їм треба відпочити. Це більше камінь у город цивільних, які відмежовують себе від війни. Скидають повністю відповідальність на Збройні сили, думаючи, що їх це не торкнеться.

Але кожен має розуміти – армія не вічна. Люди можуть гинути, бути пораненими. І їх треба замінити. А коли немає ким, а ця проблема часто трапляється, людей важко відпустити. Бо фронт тоді просто впаде.

Важко сказати. Але без банального усвідомлення, що треба замінити хлопців на фронті, і перемоги не буде. Навіть не знаю, на кого тут покласти провину. Бо за рік війни це вже можна було зрозуміти. Суспільство у будь-якому випадку нікуди від цього не дінеться. Тому що ми згадуємо можливість повномасштабних боїв за столицю, і один військовий в інтерв'ю якось сказав, що хотів би, щоб бої за Київ продовжувалися. Тому що тоді наше суспільство було єдине, як ніколи. Кожен відчував загрозу втрати держави. Коли така небезпеки для столиці завершилася, люди розслабилися. І життя знов перейшло у звичне русло.

Суспільство має розуміти, щоб не повторювати такого, необхідно долучатися і не шукати відмовки, чому я на своєму місці наближаю державу до перемоги. Натомість необхідно тренуватися, брати зброю, відпрацювати різні тактичні елементи, вчити вогневу підготовку. Зараз багато літератури – було б бажання.

Це складне питання, яке залежить від специфіки діяльності військовослужбовця і його майбутніх дій. Якщо це піхота, то за два-три місяці можна підготувати хороших бійців. Коли я 2014-го потрапив в "Азов", у нас був місяць-півтора. І цього часу вистачало, щоб дати базу, яку далі ми розвивали самі. Нас вчили вчитися. І цей принцип також треба використовувати.

Якщо технічна спеціальність або робота з приладами, машинами, потрібно більше часу. Плюсом є те, якщо людина вже колись стикалася з військовою справою на строковій службі або була учасником бойових дій.

Я зараз на Бахмутськом напрямку. І ситуація складна, але не можу сказати, що вона критична і неконтрольована. Наші військові тримають дуже мужньо фронт. Це можна побачити по відео і фото нашої бригади. Там видно настрій хлопців і як вони воюють. І ви здивуєтеся, можливо, тому що у бійців піднесений настрій і готовність вбивати ворога. Спішити помирати за Україну не треба, потрібно спішити убивати за країну.

Але є багато сумного контенту, який шириться мережею, незнання суспільства, де їх родичі і близькі, і люди починають розганяти емоційну зраду у соцмережах. В українців перенасичення негативною інформацією. Люди, коли чують про загиблих, зниклих, складають досить негативну картинку. Але чи багато ви бачили позитивного контенту? Я думаю, що дуже обмежено. Тому перенасичення негативними новинами впливає на настрої суспільства. Ми шануємо загиблих героїв, але іноді забуваємо, що є живі. Суспільство про них не завжди думає на тлі трагедій. І це також проблема.

У бахмутських окопах складається так, що їжа є, але не було коли її їсти. Зброя є. Купа набоїв, різні гранати, РПГ. Зброя у артилеристів, яка працює в інтересах піхоти, так само є. Проблема є тільки в людях, які втомлюються. І яким потрібна заміна.

Також є постійна підтримка України партнерами щодо зброї та підготовки бойових кадрів. Від суспільства відчувається підтримка також. Армія не голодує, вона потребує людей і кадрів, щоб наближати перемогу. Про яку багато хто говорить, але мало розуміє, що це таке.

Часто питаю про це цивільних. Вони кажуть: коли вийдемо на кордон 1991-го року, і тоді заживемо. Люди не хочуть розуміти, що навіть ставши на цей кордон, які є гарантії, що це перемога? Що по нас перестануть стріляти, що зникне загроза нового вторгнення? Поки Росія існує, вона є загрозою для України і про перемогу не йдеться. Ми воюємо не за території, ми робимо це за збереження нашої держави.

Військові готові до будь-яких наказів. І якщо ви згадаєте наступи на Харківщині, на Херсонщині, на Київщині, Сумщині, хіба тоді були негативні настрої? Будь-який контрнаступ – це піднесення, віра в перемогу. Це дуже хороший вплив має на бійців. Зі свого досвіду знаю, що сидіння в окопах в позиційній маневреній обороні, погано впливає на людей. У нас були АТО та ООС. Коли ми сиділи в окопах дуже багато років, ніякого результату не було. З'являлися питання: "Навіщо я тут сиджу? Я хочу в наступ, відбити цю територію". Вже декілька років спостерігаю за сепарнею, але не можу нічого зробити. Бійці хочуть у наступ, коли оборона затягується.

По-перше, це мотивовані люди, які готові йти вперед. Виконувати будь-які накази, які стосуються деокупації територій. Озброєння, яке необхідне для наступальних дій, – це дуже важливо. І наявність зброї та її кількість говоритиме, що ми готові до наступу.

Ми говоримо про тему, яку навіть у США не змогли вирішити. Але є два аспекти, які треба враховувати. Перший – інформаційна політика держави щодо військових та ветеранів. Другий – ініціатива військових та суспільства. Треба говорити, ветерани можуть мати певні психологічні проблеми. Той же посттравматичний стресовий розлад, інші порушення з психікою.

Нещодавно побачив публікацію, що мати викинула дитину з сьомого поверху. І почали говорити, що ось є післяпологова депресія. І це проблема, про яку треба говорити. Тут теж саме. Злочини мають бути покарані, але для недопущення зниження престижу ЗСУ таку інформацію треба фільтрувати і подавати у нейтральному руслі. Довіра від суспільства до армії – це дуже важливо. І особи, які мають медіа, повинні це розуміти. Підривати авторитет Збройних сил – шкодити обороноздатності країни. Я би це навіть сприймав за державну зраду.

Маю далекоглядне планування. Люди думають, що після війни буде все класно, але це не правда. У нас буде ще більше хаосу і проблем. Почнуть вилазити багато конфліктів, які треба вирішувати. Почнеться відбудова. Сподіваюся, що люди почнуть більше радикально ставитися до корупції. Після війни нас чекає багато роботи. І досить багато людей мають вже задумуватися про це. Але остаточний план треба складати вже, дійсно, після перемоги.

Я хотів би переходити до більш серйозних ініціатив в армії, які матимуть стратегічний вплив.

Згадую свій приїзд з Італії до Києва у 2014-му, коли я втік на Майдан. Тоді летів в Україну і думав, що це країна мрій. Що вже немає корупції, всі бандити втекли і що зараз заживемо. Ця мрія не покидає досі. Але без нашої роботи це неможливо.

Хотів би бачити Україну однією з провідних країн Європи. Можливо, навіть центром Європи не тільки в географічному плані, а й економічному та військовому. Мені не подобається, що Україну до повномасштабного вторгнення нівелювали на Заході. Коли казали, що Київ протримається три дні, що держава впаде. Ми показали всьому світу, що вони помилялися.