"У Польщі розуміють, що ми їх зараз захищаємо" - історик Валентина Лось

Увечері перед початком повномасштабної війни в Україні планувала написати наукову статтю, читала книгу про поділ Речі Посполитої XVIII століття. Тоді російські війська стояли біля кордонів Польщі. Погрожували: якщо ви не приймете закон, який нам потрібен, то ввійдемо на територію. Король мусив приймати, хоча розумів, що просто відтягує війну. Що вона все одно настане. Я з тяжким серцем сказала чоловіку: "Річ Посполита переживала такі тяжкі часи, як зараз наша Україна. Через 300 років все повторюється". Отак співчувала Речі Посполитій, а зранку прокинулась – і виявилось, що в нас почалась війна.

На жаль, моя історична освіта мені тут абсолютно не допомогла. До останнього дня намагалась бути оптимісткою. Думала, що це чергові підкилимні ігри – росіяни спекулюють, чогось хочуть добитись, хочуть використати цю ситуацію на свою користь. Мозок постійно підкидав думки: ми цивілізовані, літаємо в космос – це неможливо. Розумієш, що війни були завжди, але віриш, що тебе це вже не стосується. До мене вже на той час приїхали родичі чоловіка, свекруха. Вона боялась лишатись в Україні. Було погано від думок, що щось може статись. Перші дні для всіх були шоком. Вщент розбились ілюзії, що людина розумна не здатна дійти до такого. Бункерний карлик розчарував нас в людстві.

Зеленський у складній ситуації в час війни, як і інші топові політики, показує себе з кращого боку. Зараз у Польщі Зеленського буквально обожнюють. До війни вважали його несерйозною політичною фігурою. Зараз знайома каже: "Найперше, коли прокидаюсь – читаю, чи в порядку ваш президент". На Захід він позиціонує країну дуже добре. В Польщі його слухають, дивляться і хвалять. Гарно говорить – і це на даний момент є дійсно його великим плюсом. Я не прихильниця Зеленського, але зараз він на своєму місці. В цей час людям потрібно, щоб хтось до них гарно говорив. На даний момент намагаються відкидати будь-які політичні суперечки. Створюють непотрібні слабини.

На залізничному вокзалі Кракова якийсь день волонтерів було більше, ніж наших біженців. Другий день війни пішла в українську громаду, питала, чим можу допомогти. Бажаючих були десятки. Ніхто толком ніякої роботи не давав, бо було дуже багато охочих. Здебільшого зустрічала на кордоні своїх знайомих і родичів. Племінницю з дітьми, подругу з дитиною. Перші дні були дуже активні – знайомі дзвонили, питали, де поселити біженців. Хтось інформацію про пропозиції з житлом давав – в цьому взаємодіяли. Сформувався цілий ланцюжок потрібних зв'язків. Зараз знаю, кому написати, подзвонити, якщо просять поселити українців. Так знайшли житло вже десяткам людей.

Поляки були настільки залученими в це, що буквально кожен хотів допомогти. Діставали в Польщі бронежилети, з Німеччини завозили продукти. За місяць війни ентузіазм не зменшився. Коли кинули клич принести українцям дитячі речі – стільки бажаючих відгукнулись, що за годину написали: "Вже не треба нести речі для дітей. Не маємо, куди складати". У магазинах люди ходили з величезними візками, повними памперсів – було видно, що явно не для своїх дітей. Перемовлялись: "А ви куди везете? А ми тоді в інший волонтерський центр". Ділились між собою адресами, де ще приймають допомогу біженцям. Президент Кракова оголосив збір речей. За кілька днів повідомив, що закривають, бо склади переповнені.

Перше - це був чисто людський порив – допомогти, підтримати. Знаю випадки, коли люди в двокімнатній квартирі свого сина відправляли до родичів, а його кімнату віддавали українцям. Зараз поляки нас розуміють, бо довгий час були під російською владою. Ця пам'ять дуже сильна. Не хочуть повторення. У Польщі розуміють, що ми їх зараз захищаємо. Відчувають обов'язок допомогти нашим жінкам і дітям. Знайомий поляк каже: "Україна ще не виграла, але Росія вже програла". Нещодавно шукали роботу знайомій, яка раніше працювала в бібліотеці Вернадського в Києві. До війни мешкала в Бучі. Виїхала зараз до Кракова.

Через знайомих звернулись до декана історичного факультету університету. При зустрічі він сказав: "Ми вам зобов'язані допомогти. Ви зараз захищаєте всю Європу". Пропонуючи їй роботу, уточнив: "Не знаю, чи пані ще довгий час буде в Польщі, можливо, ви вже повернетесь додому". А потім додав: "А можливо, вже Польщі не буде. Ми не знаємо, що буде далі. Ви зараз Європу тримаєте". Це думка польського суспільства. Не знаю, скільки таке піднесення триватиме, але зараз все на високому рівні. І це не так урядові заходи, як прості люди. Все йде знизу. Поки урядові інституції лише приходили до тями – люди вже бігли, несли й допомагали. Дітям племінниці потрібно було отримати "песель" (аналог українського ідентифікаційного коду. – Gazeta.ua) – в інстанціях побачили, що всі таблички продублювали українською мовою.

Бувають комічні ситуації, коли приїздять заможні люди, які звикли до комфорту. А поляки пропонують те, що мають. Здивовані, що людям це не потрібно. Маю знайомого чиновника в маленькому містечку в Малопольському воєводстві. Завдяки йому багатьох наших біженців поселили на цьому курорті - це санаторне місто. Буває він пише: є житло для 6 осіб. Я знаходжу людей – вони починають питати про умови. Не можу запитувати в людини, які умови пропонує, бо він дає безкоштовне житло. Різні є біженці. Поляки з цього приводу жартують, що натрапили на багатих переселенців. Але є велика кількість тих українців, які дійсно потребують.

Основна маса людей хоче повернутись додому. Це трохи інші люди, ніж заробітчани, які приїздили свідомо. Перші дні війни читала пости на Фейсбуку: "Де зняти житло на 2 тижні?" Зараз у Кракові знайти житло нереально, але по запитах оренди можна подивитись, що люди довше ніж на кілька місяців не збираються лишатись, планують їхати додому. Хто приїхав і не має коштів – змушені шукати роботу. Звичайно, більшість - це жінки з маленькими дітьми – поляки їх утримують, дають безкоштовне житло. Подрузі дали маленький будиночок в горах, там прекрасні види. Сказали: "Живіть, скільки хочете". Іншій родині дали будиночок до літа – сказали, що все оплатять. Надають безкоштовне харчування, соціальні виплати. Звичайно, що все це триватиме кілька місяців. Закономірно, що хтось лишиться, хтось поїде далі, хтось знайде собі роботу, яка влаштує.
Перші дні війни читала пости на Фейсбуку: "Де зняти житло на 2 тижні?"

Зараз потребують українських педагогів та лікарів. Коли раніше лікарі приїздили до Польщі – був складний процес підтвердження диплому. Це і за часом довго, і коштує дорого. Зараз цей процес спрошують. В Польщі це вигідно не лише через те, що наші лікарі зможуть приймати українців. Тут мають проблему з кількістю медиків. Багато повиїжджали в різні країни, в Німеччину. У Польщі бракує лікарів, люди записуються в чергу за кілька місяців наперед. Також є окремі програми для українців за типом грантів. Науковцям дають можливість читати лекції. Отримати фінанси за свою працю. Культурні організації організовують вечори.

Декан історичного факультету розповідав, що приїхала музикантка з Харкова – поляки організували їй концерти. Вона зможе заробити гонорар, а поляки послухають музику. Звичайно, це не на постійній основі, але на кілька місяців вони можуть підтримати людей на належному рівні. Заплатити за комунальні послуги.
Такий інтерес до України не пам'ятаю, коли востаннє був у Польщі. Сьогодні зателефонувала людина з народного театру в Кракові. Шукають переклади польських книжок на українську мову, бо будуть вистави. Запрошують на рецитацію віршів українських авторів. Культурне піднесення, інтерес на різних рівнях.

У нас зараз в квартирі троє дітей – моя донька і двоє дітей племінниці, які приїхали з України. Згадують, як спали в одязі, бігали в підвали – відчули війну на собі. Коли приїхали сюди, то сказали: "Добре, що тут можемо спокійно бавитись на майданчику. А в нас війна - у нас не можна бавитись. Добре, що можна спати у своєму ліжку в піжамі". Діти малюють карикатури Путіна, придумають пісеньки. Моя дитина якось прийшла зі школи - розповідала, що польські хлопчики стукаються соком в склянках і кажуть: "За Україну!". Дитина була втішена.

Зараз Краків наповнений українськими прапорами, написами українською. Діти, які приїхали, теж пишаються, питають, чи це все для нас. Щовечора молимось - і діти моляться. Для матерів з дітьми у Польщі багато оголошень. Будинки культури пропонують для українських дітей заняття, щоби дати мамам трохи відпочити. А дітям відчути себе в середовищі польських дітей, почути їх, побачити. Поляки друкують пропозиції: "Лишайте дітей з такої-то до такої години – будемо ними безкоштовно опікуватись". Скористались цим із дітьми племінниці – діти бавились у дитячому центрі. Я за свою дитину плачу, а дітки з України бавляться безкоштовно. На вихідні поки таких варіантів не знайшли.

Коли діти племінниці запланували їхати – знайшла інформацію, що українська школа відкривається у Кракові. Коли на наступний день зателефонували – мені сказали, що вже закрито, набрали. По голосу зрозуміла, що дзвоню вже не перша. Взяла дітей, пішли до школи, в якій навчається моя дитина. Запитала директора, пояснила, що шукаємо українську школу, бо діти не планують еміграцію. Директорка сказала: "Ви шукайте, але діти вже ходитимуть до польської школи". Дали нові портфелі, підручники, хлопчику старшому, який ходить до басейну - все необхідне для плавання. Також є безкоштовні обіди.

Дехто обирає онлайн навчання. Бо в польській школі складніше – не розуміють мови. Є культурні асистенти, допомагають, але не можуть сидіти всі уроки біля однієї дитини. Діти племінниці поки справляються. Щоправда старший хлопець скаржиться, що польська й англійська в голові переплутались. Жартую, що заради безкоштовних обідів і басейну – мусите вчити польську. Дружать із хлопчиками з України, але розспілкувались і з польськими дітьми. В нас школа переповнена, дітей забагато. Два тижні тому запитувала, скільки взяли українців – сказали, що 20.

Найперше з'явились курси української для волонтерів. Кафедра української мови Ягеллонського університету, де я працюю, включилась у все це дуже активно. Проводять онлайн – таку велику кількість людей організувати стаціонарно важко. Згодом вирішили організувати курси для бібліотекарів. Не очікувала такого інтересу. Спитала подругу польку: "Знаєш, скільки бібліотекарів з Польщі записались на курси української мови?" Вона каже: "Ну, троє?" Насправді заявок на онлайн курс початкової української мови для бібліотекарів подали 758 людей. Потреба справді є. Приїхало багато жінок із дітьми. Багато є оголошень: "Де можна взяти книжечку українською для дитини?" Дитина вдесяте читає книжку, яку захопила мама в дорогу. І мами хочуть читати. Людям тут емоційно складно – книжки відволікають.

Зараз відбувається певна зміна світової системи. Після Другої світової поділ відбувся, його прийняли. 2011-го знаний ізраїльський історик, філософ Ювалл Ной Харрарі написав книгу "Людина розумна. Історія людства від мину́лого до майбу́тнього". Писав, що на сьогодні війни вже неможливі. Можливі якісь конфлікти, але змінити щось глобально вже нереально. На сьогодні автор визнав свою помилку – все може мінятись. Зараз саме це відбувається. І зміни залежатимуть від того, як з війни вийде Україна. На нас лежить величезний тягар. Довгий час була проблема у відсутності національної ідеї, самосвідомості. На цьому й зіграв бункерний карлик. Такі глобальні зміни, як зараз відбуваються, мусять позначитись на свідомості людей. Війна - це поштовх. Дуже жорстокий, але поштовх до змін.