"Перелом у війні вже очевидний" – Саід Ісмагілов

Українські війська вже переходять у наступ. Звільняють наші території. Десь це швидше відбувається. Десь – повільно з тяжкими боями. Але перелом у війні вже очевидний. Це всі бачать – і солдати, і мирне населення. Це мотивує і підтримує наших захисників. На початку року, коли ми були змушені відступати, це демотивувало. Тому що відступали по рідній землі. Коли звільняємо нові території, то стаємо сильнішими, насамперед морально.

До перемоги ще далеко. Пройшли менше половини шляху, який треба подолати. Зараз москалі зосередили основний удар на Донбасі в районі Бахмута. Наша армія проводить наступи на різних ділянках фронту. Ворог звів потужні лінії захисту та оборонні рубежі.

Зима принесе важкі випробування. Нашим воїнам у мороз доведеться звільняти та боронити землю. Але випробування чекають всіх українців. Путінський режим розраховує, що зможе морально зламати через знищення критичної інфраструктури – тепло–, енерго- , водопостачання, шляхи зв'язку, мобільний зв'язок. Це роблять, щоб під час зими залишити українців без тепла, води і зв'язку. Маємо максимально відповідально поставитися до цих загроз. Коли людина підготовлена, то під час таких катастроф цивільні не будуть розгублені та розумітимуть усі наслідки.

 

Екіпажі працюють на двох відрізках евакуації. Перший – кейсевак. Це від окопу до стабпункта. Там надають більш поглиблену допомогу. Друге плече евакуації – медевак. Це реанімобілі, які вивозять до лікарні, де на поранених очікують лікарі. Я працюю з вересня на кейсі. Броньованих автівок немає. Тому беремо пікапи, джипи, де можна покласти пораненого на ношах. Частіше за все береться якийсь подовжений джип або пікап, в який ставляться ноші, туди кладеться поранений. Наше завдання – надати найнагальнішу допомогу. Накласти турнікет, зупинити кровотечу. І довезти пораненого до стабпункта, де йому надають більш ретельну допомогу – можуть ставити крапельниці, наприклад. Там можуть надати більше допомоги, ніж ми в автівці.

Війна відбувається хвилеобразно. Під час інтенсивних бойових дій багато поранених і висока щільність вогню, насамперед, що для нас важливо – ворога по українських позиціях. Це і ракети, і міномети, і артилерія. Можуть працювати танки, авіація, безпілотники. Буває такий щільний вогонь, що нічого не можеш робити – доводиться ховати автівку і шукати укриття. Іноді доводилося ховатися просто у вирву від снаряду.

Таких випадків був не один. Декілька разів потрапляли під такий потужний обстріл. Один з таких – евакуація з-під Сіверська влітку. Тоді наші війська відійшли від Лисичанська і стабілізували лінію фронту, і звідти ми вивозили поранених. Це робили тільки вдень. Але дорогу, де вивозили поранених, постійно накривали артилерійським вогнем. Там працювали три наші автівки. Протягом дня дві з них зламалися. Залишився лише мій джип. Наш екіпаж міг забрати поранених. Це був божевільний день. Ми неслися на передок, забирали поранених і знову поверталися.

Забрали двох важких лежачих, їм ставало зле через велику крововтрату. Парамедик наказав водію зупинитися, щоб поставити внутрішньовенний катетор. Ми під обстрілом, але треба зупинитися, бо негайно треба ставити крапельницю. А поруч – і справа, і зліва – прилітає. Тоді сховалися у промзоні – автівку поставив під бетонний паркан. Якщо будуть летіти уламки, то хоча б з одного боку були прикриті. Коли у людині масивна крововтрата, то вени звужуються. Парамедик мав розшукати вени. Молився, щоб по нас не прилетіло. Могло не залишитися ні пацієнтів, ні екіпажу. Впорався парамедик на дві хвилини – поставив катетер двом пацієнтам. Ми одразу вирушили – їхати довелося по пагорбу, який обстрілюється. Тисну на газ, ліворуч і праворуч пролітають снаряди. Потрібно було вискочити з того квадрату. Довезли поранених живими.

Бувають дні, що по чотири виїзди. Буває лише один за день. Якщо поранені лежачі, більше двох нош у наш джип не стають. Якщо лежачий тільки один, то можемо посадити одного чи двох сидячих. Або повну автівку сидячих. Одного разу хлопця довелося везти у багажному відділенні.

Бувало. У квітні у Лисичанську на точці перехоплення, де ми підбираємо пораненого. Маємо точку-схованку, де очікуємо, коли піднесуть пораненого. Сховали нашу автівку і почався артобстріл. Тривав дуже довго. Виїхати не могли, бо вибухи не затихали. Уламки могли посікти всю машину. Наступила ніч і лише тоді була пауза. Їхали у повній темряві, бо не можна увімкнути фари на лінії фронту. Назустріч нам їхала військова вантажівка, також баз фар. Побачили одне одного надто пізно – всю праву сторону джипа "зчесали". Машина залишилися без фари, лобового скла, дверей.

Найважче під час переїзду не втратити пораненого. Тому що можна їхати швидко, вискочити з-під обстрілу, але ми не просто катаємося. Наше головне завдання – домедична допомога. Окрім безпеки другий пріоритет – врятувати життя. Маємо зробити все, щоб довезти пораненого живим.

Інша проблема – з пораненими у свідомості. Бо вони кричать, думають, що помирають, намагаються просити передати щось дитині чи дружині. Ти маєш його підтримувати, контролювати стан, заспокоювати. Це також психологічно важко.

Завжди проблема – це автівки. На тих шляхах вони розбиваються вщент. Замість доріг – суцільні вирви від снарядів. Уламки дуже гострі, ріжуть колеса. У травні в Лисичанську, мабуть, порізав чотири колеса. Можеш везти пораненого, у тебе ріжеться шина, здувається і все, бовтається, як ганчірка. Розбивається ходова. Автівки для евакуації вилітають дуже швидко.

Друга позиція – потрібні ефективні ліки та медичні засоби. Насамперед гарної якості турнікети, якісні кровоспинні бинти, бандажі, кисневі концентратори. У реанімобілі потрібні панелі пацієнта – прилад, які показує тиск, серцебиття тощо. Оклюзійні наліпки, знеболення, розчини, катетери.

Я вже на другому джипі працюю. Постійно розсипається ходова. Ми не можемо повільно їхати. Бо треба швидко виїжджати, особливо якщо везеш важкого пораненого. У всіх на війні автівка – розхідний матеріал.

Москалі дуже сильно применшують втрати. Кидають своїх поранених. Те, що подає цифру наш Генштаб, вона об'єктивна (Загальні бойові втрати Росії на ранок 11 листопада становлять 79 400 осіб. За добу лави "200-х" поповнили ще понад 710 російських загарбників. – Gazeta.ua). Те, що дають російські засоби пропаганди, применшені у сотні разів. Наприклад, у нещодавно звільненому місті вони просто під завалами будинку залишили велику кількість своїх загиблих. Вони там розкладаються. У нас немає техніки, щоб діставати загиблих, і їх це не турбує. Це розхідний матеріал. Вважаються зниклими безвісті, значить родинам нічого не доведеться платити.

 

На жаль, втрати є, але вони не такі великі. Влітку працювали у Лисичанську, місто було майже оточене. А цивільне населення продовжувало там знаходитися, попри те що з квітня там не було ні води, ні електроенергії, ні мобільного зв'язку, ні їжі. Люди виживали виключно з гуманітарної допомоги. Збиралися у чергах, щоб отримати набори. Ми їздили по дворах і вмовляли евакуюватися, бо москалі засипали артою та бомбили авіацією. А люди залишалися. З дітьми, навіть вагітних бачили. Казали нам: "Якось жили до цього, переживемо".

От таке цивільне населення часто страждає та гине. Доводилося евакуювати цивільних, які отримували поранення.

Множинні уламкові поранення. Люди йдуть по вулиці або сидять вдома, прилітає снаряд, а потім чисельні уламкові поранення та контузії. Люди прибігають до нас. Одна жінка прийшла, у неї чоловік стікає кров'ю. Вони надворі готували якийсь суп. В цей час прилітає снаряд. Уламки потрапляють в ногу, венозна кровотеча. Якби артеріальна, то він би вже помер. Ми його забираємо і питаємо, чому ви не виїхали. Він каже: "Мали надію, що з нами нічого не трапиться". Краще б було б, якби вони евакуювалися здорові і цілі. А тепер все одно довелося евакуюватися, але вже пораненим.

Це часто зустрічається. За цю війну вже було багато поранених і вбитих медиків. Багато отримали інвалідність. По наших авто теж лупили. Це така тактика москалів – якщо вбити всіх медиків, то не буде кому надавати допомогу. І поранені помруть. Щоб втрати були більші, росіяни намагаються вбити наших медиків. Тому цілеспрямовано били по наших автівках. І ми через це ніяк не позначаємо авто, які вивозять поранених. Їх ніяк не відрізнити від інших військових.

У бійців є в наявності турнікети. Їх навчають так, щоб кріпити на одяг чи на броню. Якщо солдат не носить аптечку, у них завжди є щонайменше два турнікети. Ми, як волонтери, постійно формуємо аптечки з якісних іноземних матеріалів і роздаємо тим військовим, які безпосередньо на нулі.

Не всі тими ж турнікетами вміють користуватися, але найчастіше людина сама собі не має накладати турнікет. Тому що це боляче і людина себе жаліє, недокручує – це продовження крововтрати. Тому важливо, щоб це зробив побратим. Він точно міцно затисне і людина не помре.

Не часто. Тому що лінія фронту довга, тривають інтенсивні обстріли. Потрібно більше людей, які б забезпечували перемогу. Чим досвідченіший екіпаж, чим більше холоднокровний та професійний, то тим більше він цінується.

Повертаємося з ротації, ремонтуємо машини, іноді маємо декілька днів відпочинку і знову на фронт. Я починав ще у березні працювати на Київщині, вивозили поранених. Потім відправилися до Лисичанська. Мали коротку перерву, але під Лисичанськом провели майже все літо. Потім відійшли до Сіверська, знову невелика перерва. І зараз вже на Херсонщині.

Мене всі підтримують – і родина, і друзі. Мій вибір був очевидний. Почав тренуватися у батальйоні територіальної оборони ще в грудні. Був упевнений, що Росія нападе. Це нам казали і наші командири. Мовляв, війна почнеться після зимових Олімпійських ігор в Китаї. Багато до останнього не вірили і думали, що це блеф.

Не знаємо, коли буде наша перемога і скільки до неї доведеться докласти сил. Я на війні і можна планувати лише на кілька днів вперед.

Ми б'ємося зі Вселенським злом. Я - колишній Муфтій і розуміюся на цих питаннях. Тому бачу, наскільки ця війна аморальна з боку Росії. Я сам з Бучі, після звільнення поїхав одразу подивися на свій дім, бачив мертвих людей на дорогах. Спілкувався з сусідами – і чув, що робили окупанти. Все це поруч з тим, що я бачу на фронті кожного дня.