Нинішня молодь в 20 років відкриває стартапи, і це круто - Громовиця Бердник

18

Люблю яскраві кольори - в одязі, в житті, в творчості. Теплі кольори - мої. Люблю в одязі червоний, помаранчевий, жовтий. Міксую їх між собою. Всі їх відтінки мені до лиця. Коли гуляла на Монмартрі в Парижі, зайшла в маленький капелюшний магазинчик. Жінка, яка робить капелюшки власноруч, сама їх і продавала. Я втратила голову і купила цілих три. Серед них - червоний.

Ще маю фетровий беретик з вуаллю у стилі 1920-30-х років ХХ століття. Дуже люблю цей час у Європі. Інколи думаю, що я могла жити в цей період в одному з минулих життів. Європейська мода того часу мені дуже близька - зачіски, яскравий макіяж, маленькі оригінальні капелюшки, головні пов'язки.

Період між двома світовими війнами унікальний. Живопис, література, джаз як ознака часу. Саме тоді народилися письменники, які заклали основу всієї літератури 20 століття.

Тоді Європа виходила зі стану І світової війни. Тодішнє покоління зрозуміло, що має народити щось нове, що світ не буде таким, яким був раніше. Європа до Першої світової війни і Європі між двома світовими війнами - це дві різні Європи. І Світова забрала покоління молодих чоловіків, але народила покоління митців і винахідників.

20-ті роки сформували західну цивілізацію такою, якою ми її знаємо в ХХ столітті. Наше українське Розстріляне Відродження теж припадає на 20-ті роки.

Українська література початку 20-х років - абсолютно модернова, крута і класна. Ми тільки зараз її для себе почали відкривати. Бо це все покоління було знищене репресіями. Ми тільки зараз дізнаємося, що в Україні в ті часи відбувалися процеси не менш значущі, ніж у Франції чи Німеччині.

Цей період мені дуже близький і рідний. Якщо обирати час, де я б хотіла жити – то це якраз друга половина 20-х років у Європі.

Ми зараз будемо входити в ті ж самі 20-ті роки, але вже нового століття. Це, напевно, якась закономірність: перша чверть віку закладає дуже важливі основи на все століття. Подивіться на нове покоління, яке підросло і входить в активну пору діяльності. Це зовсім інша молодь, ніж були ми. Зараз народилося покоління дивовижних дітей.

В Україні цьому посприяли події останніх 5 років. Багато що, як і сто років тому, змінює війна. Зараз вона не світова, але багато локальних конфліктів по всьому світу, і це теж змушує людей думати, що зробити, аби цього не було.

Війна може переміщатися в екологічну площину, у сферу управління ідеологією, державою, фінансами. За моїми відчуттями, починаючи з наступного року протягом років шести-семи відчуватимуться потужні зміни в усіх сферах життя. Їх робитимуть молоді 20-тилітні люди.

Цікава особливість нашого часу: молодь швидше дозріває до активної діяльності. Якщо раніше активними ставали люди від 25 до 30-ти років, то зараз це молоді 20-тилітні хлопці, які володіють комп'ютером, іноземними мовами, яким відкритий світ. Вони вже менш залежні від думки інших. Не переймаються тим, щоб показати всім, на що вони здатні і чого вони варті. Вони натомість намагаються знайти однодумців.

Подруга нещодавно консультувала одну стартап-компанію, яка займається ІТ-технологіями. Її заснували молоді 20-літні хлопці. Вони запитала: "Як ви приймаєте нових співробітників? Наскільки ви по їхньому резюме можете оцінити їхню професійність?" А у відповідь їй: "А нащо нам резюме? Ми всьому можемо людей навчити. Головне щоб вони мислили так, як ми, щоб ми були на одній хвилі".

Коли я була молодою, мені цікавіше було спілкуватися з людьми значно старшими за мене. Я могла в них чомусь навчитися. Ровесники були мені менш цікаві. Зараз я входжу в середній вік, але мені в кайф спілкуватися з молодими людьми. Я люблю ходити до дітей в школу, до студентів. Дивлюся на них і бачу, наскільки це внутрішньо вільне покоління. Не тільки в Україні. Бачу таке і за кордоном. Внутрішня свобода - це одна з ознак нашого часу. І найважливіше, що ці діти зі своєю свободою зроблять.

Моє покоління повинно було багато рамок і кордонів у собі ламати, вчитися нешаблонно мислити і відчувати. А в сучасного покоління цих рамок уже немає. Йому не треба ні з чим боротися, йому треба тільки навчитися правильно і вірно цю свободу застосовувати.

 

По-доброму заздрю людям, які пройшли шляхи самопізнання самостійно.

У мене, все-таки, це було з народження - повна бібліотека в домі, починаючи від українського самвидаву і Річарда Баха закінчуючи священними писаннями і езотеричною літературою. Все це я мала завдяки діяльності мого батька. Інтелектуальне навантаження я мала вже в сім'ї і не повинна була шукати його самотужки.

Але заздрю тим людям, хто прийшов до цього самостійно. Хто доборовся. В мене боротьби духовної не було. Мені сформувати своє відчуття світу було просто. Подруга якось мені скзала: "Ти розумієш, що це привілей - народитися в такій сім'ї?" Так, я розумію, що певно, в якихось інших життях я на це заслужила -- народитися в сім'ї Олеся Бердника. Тож намагаюся тримати планку. Є речі, які я не дозволю собі зробити: наприклад, ніколи не буду брати участі в політичних процесах. Я не хочу, щоб моє ім'я, знання і переконання були використані як розмінна монета.

Я займаюся громадською діяльністю в сфері культури - видаю книги батькові, зберігаю його спадщину і розповсюджую його твори. Але я ніколи не дозволю собі це використати для своїх власних примітивних інтересів.

Моє дитинство фактично пройшло без батька. Його заарештували, коли мені було 5 років, а повернувся він, коли я вже була 12-річною. Але коли він був у таборах, він до мене приходив. Можливо, в астральному тілі. Це не були сни. Коли я лягала спати, я його просто бачила. Він брав мене за руку. Дотик був набагато м'якіший, ніж дотик звичайної людської руки. Таке враження, наче руку в мед занурюєш. Такий м'який був дотик. Спочатку це мене лякало. Він розповідав: "Не хвилюйся. Ми будемо разом".

Я батькові про ці видіння писала. Він підтверджував, що коли був у таборах, свідомо проводив експерименти з виходу з фізичного тіла, по усвідомлених сновидіннях за Кастанедою, медитував на переміщення свого тонкого тіла. Звичайно, його тонке тіло притягувалося туди, де його чекали.

Це місце – наша старенька хата над Дніпром у селі Гребені, де ми з мамою жили. Він навіть писав в одному вірші: "Спить причал-хатина у саду". Для нього це був як якір, який не дозволяв йому зневіритись.

Найяскравіший момент мого дитинства - коли батько повернувся. Була рання весна, топилася грубка. Я сиділа і чистила картоплю. Відкриваються двері, і він заходить. Для мене це було як явлення, як чудо. Потім було і спілкування, і книги, і спільні поїздки. Але той момент – запам'ятався назавжди.

Народилася я в Києві, але в батьків не було квартири там. Ми спочатку жили на квартирі у Миколи Руденка. Коли Миколу Даниловича заарештували, стало ясно, що арешт батьковий - це тільки питання часу. Батьки почали шукати місце, де вони могли б осісти, розуміючи, що якщо його арештують, щоб мама не лишилася з дитиною взагалі на вулиці. Так вони знайшли село Гребені за 70 кілометрів від Києва і побудували там хатинку: обклали цеглою літній будиночок. Ми там перезимували, і навесні батька заарештували.

Я ходила в сільську школу, де була класичним ізгоєм. Всі знали, що в мене тато в тюрмі, і зі мною практично не спілкувалися.

Чи заклало це в мене певні комплекси? Напевно, в першу чергу те, що мені дуже важко пустити в своє життя інших людей, у мене дуже сильні особистісні кордони. Або, наприклад, до цих пір моя найближча подруга, якій я можу сказати абсолютно все, - це моя мама. Напевно, з точки зору психології це ненормально. Хоча і подруг, і коло спілкування я маю.

Але разом з тим, у мене немає хворобливої прив'язаності до родини, до близьких людей. Якби мені довелося жити самій, нормально жила б.

Проте, ранній підлітковий вік – це період, коли закладаються соціальні зв'язки. Чим більше коло спілкування в дитини, тим легше їй потім влитися в соціум. Мабуть, шкільне ізгойство свої відбитки наклало. Слава Богу, що не стала соціопатом, хоча всі підстави для цього мала.

 

Я класичний інтроверт. Мені в кайф бути самій. Моя громадська діяльність - спосіб переключитися. Але коли мені доводиться багато працювати в людьми, це мене трошки втомлює. Найбільше я люблю працювати вдома за комп'ютером і жити своїм внутрішнім життям.

Це її родинний дар. У неї всі жінки по материнській лінії ляльками-мотанками займалися. Всі її предки по материнській лінії шили одяг - кожухи, валянки, свитки. Були потрібні люди у селі і досить заможні, поки не прийшли 1930-ті роки.

Ляльок її навчила робити її мама. Але казала, що вони просто, щоб гратися. Тоді, за радянського часу, ніхто у ляльки сакральний зміст не вкладав. Пізніше мама відродила традицію сакральної ляльки-мотанки. Показала, що це не просто дитяча забавка, але оберіг, який уособлює душу домівки.

У мене своїх таких ляльок дві. Я їх щороку енергетично заряджаю після зимового Сонцестояння – тоді можна закласти свій наступний рік.

Це відома староєвропейська традиція. Рік фактично починається в день зимового сонцестояння - 21 чи 22 грудня. 12 днів після сонцестояння - це символічні 12 місяців наступного року. Так звані 12 священних ночей, протягом яких можна сформувати наміри на наступний рік. У цей час витончується межа між матеріальним нашим світом, і тим тонким світом, де зароджуються всі процеси. В ці дні ніби зупиняється час і крутиться веретено Долі. В ці дні можна витягувати руну або карту Таро і дивитися, який буде в тебе певний місяць. Можна читати знаки - дивитися, що в тебе в житті відбувається в цей день. Тому можна для себе розуміти, що в такий-то місяць може відбуватися. А можна свідомо медитувати, що б ти хотів собі в певний місяць.

Я вже років три собі постійно цю практику роблю. Вона працює. Але треба закладати реальні бажання. Якщо хочеш у Грецію, а нічого для цього не робиш, у тебе просто не буде фінансових можливостей туди поїхати.

У 2017 році одне з моїх бажань було мати можливості для плідних, корисних і цікавих закордонних поїздок. У мене у 2018 році почав реалізовуватись мандрівний проект. Я отримала цю можливість: зустріла людину, з якою ми об'єднали свої ресурси. Подруга має своє туристичне агентство, я - напрацьовані знання.

Так народився наш мандрівний проект "Спіраль Сили. Магічна географія". Їжджу з групами людей в так звані місця Сили – ті точки України і Європи, які мають особливе енергетичне, історичне чи природне значення - священні, сакральні місця.

Розділяю місця Сили на природні і намолені. Природні працюють самі по собі, там особлива сила розлита в самому місці, в силу особливостей розташування, а іноді ми досі не знаємо, чому так відбувається, але ця енергія працює. А є місця, які стали сакральними завдяки людям. Це святилища, храми.

Одним з сильних природних місць сили є Кам'яна Могила у Запорізькій області і таємничий скельний рельєф у селі Буша на Вінничині. Там є скельний храм. Ніхто не знає, звідки він там з'явився. Це свого роду "український Стоунхедж" -- ніхто не знає, для чого ця стела створена, що в тому храмі відбувалося. Саме місце дуже потужне і сильне. У мене є своя версія: це місце, де зустрічаються два світи, наш і Инчий Світ, де зароджуються процеси. До таких місць треба підходити дуже обережно. Тому що там можна зіштовхнутися не тільки з чимось благим і хорошим, а й, наприклад, із самим собою. Це як дзеркало. А нам не завжди подобається те, що ми бачимо у дзеркалі. Там можуть активізуватися страхи і внутрішні проблеми, глибинні комплекси. Коли я там була, зрозуміла, що якщо зроблю ще один крок, зустрінуся з усіма своїми страхами. Свої тригери я давно вже пропрацювала. Але я була там не одна, а з групою людей, які довірилися мені в мандрівці. Тому я не зробила цей крок, бо не знала, як це сприймуть люди.

У місця Сили багато хто возить групи, люди, які мають свої езотеричні школи і проводять різні ретрити, займаються медитацією і йогою. Якщо гуру туди везе групу, на ньому лежить найбільша відповідальність. На місці Сили кожен може взяти рівно стільки, скільки зможе. Але й залишити там можна стільки, скільки місце захоче, якщо неправильно побудувати роботу з ним.

Дуже цікаве урочище Кам'яне село на Житомирщині. Серед лісу нагромадження величезних кам'яних брил. Ніхто не знає, як вони там опинилися. Бо гірської гряди поблизу немає.

 

Є така собі теорія "Київського Лика". На початку 2000-х років архітектор Георгій Куровський, аналізуючи рельєф Києва для того, щоб зробити генеральний план забудови, помітив, що рельєф правого берега Києва, історичної частини від Видубичів до Сирця, нагадує профіль людини. Причому це андрогінний лик, не чоловік і не жінка, чимось схожий на єгипетських фараонів.

Коли я почала аналізувати цей профіль, то виявилося, що храми, збудовані в княжу добу, чітко знаходяться на основних місцях Лика. І я зробила авторський тур "Київським Ликом". Видубицький монастир -- це маківка, верхня чакра, яка, за вченням йоги, зв'язує нас з Космосом. Печерська лавра - це третє око. Третє око - це мовчання, пізнання, всі види просвітництва і учительства. Печерська лавра віками була центром просвітництва. Але відколи там знаходиться московська церква, там відбувається фактично духовна окупація. Цікавий випадок був улітку, коли я робила першу екскурсію: ми якраз ішли

Печерською лаврою і говорили про просвітницьке значення Лаври і про духовну окупацію, і щойно вийшли до Успенського собору, -- як нам назустріч іде Вадим Новінський (російський та український політик та бізнесмен. Меценат УПЦ МП - Gazeta.ua). Де він там узявся в той момент? Тобто, це була така своєрідна ілюстрація того про що ми говорили, символ тих сил, які спонсорують духовну окупацію. Адже він належить до десяти найбагатших людей України, і Лавра фактично - це його вотчина.

І ще один цікавий момент щодо Києва і його "Лику". Там, де в людини на обличчі вуста, - знаходиться Кирилівська церква. Зверніть увагу, що там же знаходиться лікарня для психічнохворих, але там також і телевежа, і Інститут журналістики. Все, що пов'язане з комунікацією, з передачею інформації, зосереджене в одному місці.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 2019-го українці позбуватимуться ілюзій - Громовиця Бердник

Там же на Сирці і Бабин Яр. Скільки там душ, за які ніхто не молився і які забуті всіма. В таких місцях треба молитися (говорячи "молитися" – я маю н увазі свідомий контакт і силами Всесвіту, це може як релігійна молитва, так і медитація або інша духовна практика), щоб виправити помилки минулого і проблеми, які пов'язані з тим чи іншим місцем.

Можливо тому в Україні є проблеми з брехнею, з обманом, з комунікацією, з невмінням правильно розуміти процеси, які відбуваються. Це почалося від Катерини ІІ, яка закрила Кирилівську церкву, яка була козацькою, і зробила там лікарню для психічнохворих, людей, які втрачають комунікацію зі світом.

Так місце, де знаходиться рот "Київського Лика", стало хворим.

Мої джерела, з якими я працюю з допомогою карт Таро, мені кажуть, що наступного року нашому суспільству доведеться позбутися багатьох ілюзій, доведеться знімати окуляри різних кольорів і розмірів, щоб побачити процеси такими, якими вони є насправді. Це може стосуватися і конкретних особистостей, і ситуації в цілому, і переосмислення наших подальших шляхів. Але з багатьма ілюзіями доведеться прощатися. Зараз ми дуже багато процесів і речей не бачимо такими, якими вони є насправді.

Має більше, ніж коли-небудь. Інформаційними фейками створюється димова завіса, і навіть освічені люди потрапляють під її вплив. Втім, я дістаю карти і просто їх трактую. І в даному випадку вони говорять про те, що в суспільства дуже багато ілюзій, з якими доведеться протягом року прощатися.

У мене є практика: я щороку на День Незалежності роблю короткий розклад на Україну. На день Незалежності 2018 року розклад показав, що наступного року не буде розвалу країни, але доведеться працювати, в тому числі і з ілюзіями. І дуже ретельно берегти і зрощувати ті росточки, які посаджені в останні 5 років. Торік же карти показали, що будуть потужні зміни в духовному житті країни. Тоді не могла до кінця зрозуміти, що це означає. Коли розкладаєш на політику або на суспільні процеси, дуже важко одразу точно вгадати, що це точно може бути. Але коли почалися процеси з отриманням томосу, я вернулася до свого розкладу і зрозуміла, що це воно.

 

Мені особисто цей рік показав, що із найскладнішої ситуації можна вибратися, якщо маєш мету і стратегію. Мені цей рік приніс наш мандрівний проект. Зрозуміла, що наблизившись до 45-ліття, вступивши в "клуб середнього віку", ти можеш почати щось нове, що буде в кайф тобі та комусь іншому. Цього року в мене почалася співпраця з українським езотеричним видавництвом "Terra incognita". Наступного року у цьому видавництві має перевидатися моя книга "Знаки карпатської магії", написана 12 років тому. Мені буде цікаво, як через 12 років цю книгу сприймуть нові читачі. Другий проект, який ми готуємо з видавництвом – моя авторська колода українських карт Таро. Хочу поєднати європейську систему карт Таро з українськими архетипами і подивитися, як це буде працювати. До прикладу, класична карта Імператора у моїй колоді – Гетьман. У класичній колоді Маг - у моїй колоді Мольфар. Усі відповідності знайшлися.

У глобальному плані - я радію, що для наших людей стає відкритішим і ближчим великий світ. Більше людей почали мандрувати – не заради заробітку, а просто. Їдуть щось подивитися, пізнати, відчути. Коли людина вільно мандрує, вона звільняється від внутрішніх табу. Коли ти їдеш десь, ти сприймаєш світ, світ сприймає тебе, і ти вільніше починаєш думати. У тебе починає мандрувати думка і розвиватися свідомість.

Я протягом року побачила, що все більше людей починають вільно мислити. І це круто.

Якщо говорити про Європу, то моя персональна точка Сили – це Париж. У Парижі я не користуюся картою, ходжу там як у себе вдома. Париж – це як коханець, до якого ти приходиш з будь-якими емоціями. Він ніколи не питатиме пояснень. Він просто дасть тобі те, що тобі зараз треба. І прийме в себе ті емоції, які ти готова йому дати. Останній раз я була там три роки тому і дуже сподіваюся потрапити в цьому році.

А в Києві моє улюблене місце – це сад Видубицького монастиря.

20 років тому я зустріла покійного мольфара Михайла Нечая, який відкрив для мене карпатську магію. Коли я почала працювати журналісткою, батько подарував мені срібне сонечко. Сказав: "Цей оберіг багато років тому для мене зробив один мольфар. Хай він буде тепер в тебе". Я носила його просто як прикрасу. У 1998 році я поїхала в Карпати до друзів на гуцульський фестиваль. І ця мольфа була в мене на шиї. Я відчула, що мені в спину хтось дивиться, такий дуже уважний і потужний погляд. Розвертаюся – дідок худорлявий, у гарному гуцульському строї. Підійшов до мене, взяв двома пальцями це сонечко: "Цю мольфу багато років тому я зробив для Олеся Бердника. Звідки вона у вас?" Так ми познайомилися і почали працювати. Він запросив мене в гості. Я приїхала, ми зробили статтю одну, другу. А потім подумала, що з усіх цих розмов, які ми ведемо, може вийти непогана книга.

У 2002 році вийшов роман Тараса Прохаська "НепрОсті". Це була перша в українській літературі художня книга , де карпатська магія показувалася через призму постмодернізму. Це вже не історичний контекст, як у Коцюбинського. А в 2006 році вийшла моя книга – вже нон-фікшн, популярне дослідження самої традиції: хто такі мольфари і для чого вони потрібні зараз.

Це ті люди, які знають закони Світобудови, і знають, як їх тримати для того, щоб стояв наш світ. Це хранителі певних духовних законів. Тарас Прохасько у своєму романі "НепрОсті" використав термін "баяти". Весь зримий світ – це байка, розказана мольфаром. Світ створений словом. Це і в Євангелії сказано. Це є те, для чого потрібні мольфари. Вони своїми примівками, знанням законів природи наш світ утримують в порядку і не дають йому розпастися. Зараз, коли все більше їх іде на той світ не передавши нікому своїх знань і свого дару, меншає людей, які здатні тримати цей світ. Можливо, тому зараз так багато природніх катаклізмів.

Очевидно, тому, що немає достойних. Коли я питала про це Нечая, він казав, що не бачить серед тих, хто до нього приходять, людей, яким би він міг передати свій дар. Всі хочуть заробляти на цьому, ніхто не хоче знань заради самих знань.

Зараз усе більше мольфарів вирішують переступити останній поріг нікому не передавши свої знання. Магію не можна знищити. Вона як багаття, як ватра десь у лісі – горить, чекаючи поки прийде новий Хранитель. Можливо, зараз прийшов час, коли люди, які відчувають в собі внутрішню готовність тримати закони Світобудови, повинні самі в собі ці сили знайти. А можливо, мольфари переходять на тонкий план і там продовжують тримати стовпи між землею і небом.

Безумовно. Про те, як Нечай зупиняв грозові хмари над Чернівцями, можуть розповісти всі, хто був у Чернівцях на першій "Червоній руті" у 1989 році. Я була свідком, коли до нього приходили люди зі складними проблемами. Я ніколи не була присутня на самому сеансі. Але була в дворі і відчувала сильну енергію, яка мене закручувала. Я була свідком, як він зупиняв грозу у своєму селі.

Приблизно. Не з такими ефектами, звичайно. Насправді все відбувається значно простіше. Але кругом села іде гроза, а над селом не ллє.

Іноді, коли я приїжджала, Нечай казав, що на мене багато налипло зайвого негативу. І промовляв примівку на очищення. Коли він її читав, було враження, наче з тебе якусь целофанову плівку знімають. Проясняється думка, більше енергії в тілі, навіть легше ходити. Це як обгортання у спа – з тебе знімають плівку з усім зайвим, тільки енергетичне.

Втім, я вважаю, що таке очищення кожна людина може сама для себе робити. Просто треба навчитися концентрувати думку.

Мені комфортно в моєму кабінеті за моїм столом, за моїм комп'ютером. Де він знаходиться – не настільки важливо. Я сама собі створюю комфортний життєвий простір. Зараз я живу у місті. Якщо колись мені доведеться жити в селі, мені буде комфортно, якщо в мене буде місце, де я зможу поставити комп'ютер і працювати.

В мене є один страх: я боюсь маразму. Я настільки звикла себе контролювати – свій мозок, думки і дії - що боюся втратити цей контроль. Я Козоріг. І це типовий козерозячий страх. Любимо все контролювати навколо себе.

Маразм – це те, що від нас не залежить. Я вже в тому віці, коли починаєш над цим замислюватись. До речі, у Лесі Українки це теж був найбільший страх. Вона про це у своїх листах писала. Для будь-якої людини, яка живе інтелектуальною працею, ясність розуму – це найважливіше, що може бути. Мені страшно, що ця ясність може мені відмовити, а я цього навіть не усвідомлю.

У нас на Новий рік все просто – пляшка доброго ігристого, цитрусовий фрукт помело і хороший сир. Все. Я не люблю новорічних столів, різносолів.

Для мене це свято – умовна точка переходу, коли ти настроюєшся на нову роботу, нові думки і наміри. Шлунок не повинен цьому заважати. Але разом з тим організмові повинно бути приємно.

Сири дуже залежать від вина. Як кажуть французи, вино кличе сир, а сир кличе вино. Кожне вино вимагає свого сиру. До шампанського ідеальний камамбер чи пармезан. Це одна з причин моєї любові до Франції – там сирів не менше, ніж сортів вина, і в кожного сорту вина свій сир – повна гармонія.

 

У нас унікальна країна: два святкування Різдва, два Нових роки, а з рідновірським навіть три. Батько дуже любив Різдво. У нас в родині завжди була традиція на Різдво маленькою сімейною купкою збиратися. Для мене справжнє Різдво Христове – це все-таки 25 грудня. А 7 січня – для мене це народна традиція. Коляда в Карпатах, народні ворожіння – тонкі духовні речі, які дозволяють відчути єдність з предками. Якщо Україна офіційно почне святкувати Різдво 25 грудня, як увесь світ, думаю, народна традиція залишиться в ті дати, до яких вона прив'язана зараз. Можна перенести календарне святкування, але не традицію. Вона найсильніша.

Ми у щедрівках в розпал зими співаємо "Прилетіла ластівочка". Очевидно, наші предки святкували новий рік навесні, коли було весняне рівнодення і прилітали птахи. Ці щедрівки -- це релікти тої пори.

Так само як буковинські "Маланки", де ходять очеретяні ведмеді, як, наприклад, в румунському селі Красноїльську на Буковині. Хоча справжні ведмеді з барліг виходять на початку весни.

Мій новий рік починається в день зимового Сонцестояння. Точка астрономічного Сонцестояння більш реальна, ніж умовні календарні дати, які ми самі собі придумуємо, щоб впорядкувати своє життя.

На наступний рік знову прогнозують кінець світу. Але, як і в 2012 році, скажу, що до кінця світу треба бути щохвилини готовим. Тому що ми живемо на дуже тендітній планеті. Найголовніше пам'ятати, що будь-який кінець – це новий початок. Кінець року – це початок наступного. Просто треба жити усвідомлено і осмислено кожен день свого життя.