"Дочці подзвонив колега і сказав "Виїжджай в чому стоїш, терміново"

7 грудня 2013 року я поїхала на Майдан. Не могла в інтернеті дивитися на те, що там творилося. Рішучості добавило побиття кийками мого знайомого. Як взнала, в той день поїхала до Києва. Про саму Революцію говорити не стану, бо це всі знають.

Була в комендантській сотні - охороняли Дім Профспілок. На кухню не пішла, бо мені її вистачає вдома. Вирішила активними діями займатися.

То було 24 лютого. Мій день народження. Путін в прямому ефірі заявив про те, що Крим "повертається в рідну гавань". Від несподіванки втратила свідомість. Я не очікувала, цієї страшної новини. Це було жахливо: в голові була каша, бо в Криму моя родина. Зрозуміла, що почалася війна. Так сталося, що з Києва я вирвалася 4-го березня, бо тільки тоді втрясли організаційні моменти. Мій сотник сказав "Ти у ві сні кричиш". І я поїхала за малою.

Так, бо вчителі почали її цькувати. Казали дитині "Мама твоя майданутая наркоманкой приедет". Вона як могла від них відбивалася. Діти не чіпали, а дорослі знущалися. Свої політичні погляди виміщали на дитині. Це мерзотно. Сподіваюся, що ми повернемося і я їм все це згадаю. Але спочатку я подзвонила чоловікові. Сказала, що боюся другого Беслану(захоплення школи № 1 міста Беслан Північна Осетія людьми без розпізнавальних знаків. В трагедії загинуло 334 заручники із 1100 - Gazeta.ua) і наказала, щоб до школи її не пускав.

Біля школи знаходилася наша військова частина "Дубровка" та стратегічна дорога. Я розуміла, що росіяни блокуватимуть частини. Боялася, що захоплюватимуть освітні заклади.

7-го ми з малою покинули Крим, і на наступний день приїхали до Києва. Оселилися на Майдані.

Після заяви Путіна я була чомусь на 100% впевнена, що Україна буде захищати свою територію. Я готувалася йти на війну. Дитину треба було вивести до України, а самі би поїхали на захист свого Криму, своєї землі, своїх домівок.

Спали на надувних матрацах. А потім один добродій переселив нас в кімнату, прожили там тиждень, а потім з'їхали, бо нас не було можливості утримати. Потім мій побратим Лісовий, запропонував поїхати у містечко Дубляни, що під Львовом. Там моя мала перестала спати. Згодом знайомий подзвонив і допоміг повернутися у Київ. Жили на Троєщині. Щоб не заважати людям тусили на Майдані.

Ми гуляли на Майдані, знайомі сказали, що поміж людей ходить одна жінка і розшукує біженців з Криму. Ми знайшли її, і розпитали про все. Так і дізналися, що треба їхати на Космонавта Комарова. Ми все оформили і отримали кімнату в гуртожитку.

Досі не влаштувалися. Я думала, що це на місяць. Думала, що Україна захистить нас, своїх людей. Дочці це кажу, а вона "Мама, ти шо, це-цілий місяць". Їй було важко. В неї зруйнувалося все. В Криму вона мала все своє, а тут їй треба ділити простір із мамою. Дорослому легше пристосуватися, постійно кажеш собі: це випробування, яке варто пройти, пережити. З нею було важко: кожен раз пояснювати, втішати. Я розуміла, що їй гірше, ніж мені. Настількі, що моя дитина почала ставити мені умови. Було важко: все розруйноване за день треба складати на місце, щоб хоч іноді посмішку добитися від неї. Окупація найбільше вплинула на неї. З моменту анексії Криму я не пам'ятаю, щоб моя дочка щиро посміхалася.

В мене немає лікаря. Чоловік військовий і лікується в закладах Міноборони. Я, як дружина АТОШника, теж можу отримувати меддопомогу там.

Старша приїхала 9-го квітня. До анексії працювала менеджером у спортклубі. В колективі були нормальні відносини. Але в ті дні все змінилося: власник помоніторив її соцмережі і здав її ФСБ. Їй подзвонив колега і сказав "Виїжджай в чому стоїш, терміново". Вона з однією сумкою і втекла, а в той же вечір до нашого дому приїхали на темній машині ї питали її. Чоловік сказав, що дитина доросла і з нами не живе, а отже він нічого не знає. Вона планувала їхати в Київ, однак і для неї російське вторгнення мало "Вау-еффект".

Він 12-го квітня перетнув кордон. Я не знала, що він їде. Подзвонив вже на території України. Я тоді перелякалася, а він каже "Вже до тебе їду". Питаю, чому не попередив, а він відповідає "Хлопці кажуть, що за мною можуть прийти".

Вона переїхала недавно.

Ми всі живемо на Гоголівській, будинок художників Орловського та Пімоненка, там колишній санаторій, паркова зона. В нашому гуртожитку самі переселенці. Те, що територію, до сих пір не забудували, цілком наша заслуга, бо ми живемо там.

Нас намагаються виселити, але не мають повноважень, бо дала цей будинок держава. Однак в нас жила людина, судячи з усього з юридичною освітою, яка почала підказувати тим, хто виселяв, як це робити правильно. Я так зрозуміла, що це він отримав якусь винагороду, бо цей юрист з'їхав, а ми почали програвати суди, які перед цим вигравали.

Цей юрист нібито захищав нас. Брав з людей гроші на адвокатів. Ретельно його роботу ніхто це не досліджував — хто лінився, а хто і часу не мав.

Мені завжди було соромно брати допомогу від людей. Вважаю, що маю руки-ноги, щоб заробити собі на хліб. Я відразу пішла працювати, зараз працюю нянечкою.

Не змогли. Ми всі тікали, і тому брали із собою гроші, документи. Чоловік приїхав лише із набором для пікніка — 4 ложки та тарілки. Тут ми купуємо все найдешевше, відкладаємо на це гроші. Під новий рік змогли назбирати на бувший у використанні холодильник. До цього в нас був маленький барний холодильник, який нам дали добрі люди.
В Криму залишився дім з усім нашим майном. Це дуже болить, бо в нього ми вкладали душу: в кожен рушник, кожну тарілочку. І там вся необхідна техніка. Продати дім не можемо, бо він приватизований на всіх нас, а в'їзна тільки середня дочка. Сподіваємося, що цього року продамо.

Я не знаю де таке можна дізнатися. Єдине — продавати з усім тим начинням. Чула, що люди все перевозять.

Ні, він пішов на початку 2015-го. Йому через вік не хотіли давати повістку. Він Служив на Світлодарській дузі. На передку.

Ми збирали допомогу хлопцям. Подзвонила йому і попитала "Слухай, може я спочатку допомогу передам не тобі, а на передок, а він і пита "А я по-твоєму де?". Так і взнала. Потім ночами молилася.

Що виїхали зовсім не ті люди, яких очікував побачити. Багато таких, які виїхали тому що не могли змиритися з російським вторгненням, але є й такі, що приїхали, бо тут зручно. Побачила людей, що зловживають волонтерською допомогою, користуюся нею без вдячності. Особливо, коли знаєш, що люди іноді останніє віддають, а цим торгують.

Є й такі, що пристосувалися: понакупували квартир, понаробили фондів і за ці гроші поїхали до Іспанії, як біженці, яких дуже прищімляли.Та жінка, що мені показала куди за довідкою їхати, досі тут. Кляне Україну день в день на кухні. Я її виховувала, але вона все продовжує. Коли в 2014 бачила таких сепарів- била їх, а згодом зрозуміла, що не перевиховуєш.

Війна звісно. Все це вплинуло на молодшу. Дала собі установку бути сильною. Коли поряд с тобою людина, що залежить від твоїх емоцій ти не маєш права проявляти слабкість духу. Ти розумієш, що їй набагато гірше ніж тобі. Я розуміла, що сила моїх рідних залежить від мене. Навіть розмовляючи із чоловіком я не вила в трубку, а розмовляла по-командирські. Ні, я іноді дозволяю собі поплакати. Боляче дивитися, як українці з материка публікують в соцмережах фотографії з відпочинку в окупованому Криму.

Ми україномовні. До речі, через це зі мною стався неприємний випадок в супермаркеті "Бджілка". Пізно поверталася додому і забігла купити хлібу. На касі я попросила розмовляти зі мною українською. І тут вся черга, яка стояла, оскаженіло почала кричати. Хтось знімав на відео. Там хтось висказав "Ой, че это за обезьяна?", погрожували. Була дивна поведінка охоронця, який разом із натовпом почав нападати на мене. А він мав мене захистити. Я не злякалася, але було гидко, ніби тебе посадили в клітку у зоопарку. Та касирка заявила, що російська — її рідна і вона буде нею спілкуватися.

Всю дорогу додому мене тіпало. Я прийшла додому та написала пост. Відмітила маркет. Тільки після цього я заридала. Наступного дня мені написала менеджерка. Мене запросили, сказали, що буде вибачатися та касирка. Кажу їм "Дайте з нею поспілкуватися, я просто поясню їй свою позицію". Я україномовна людина, я маю право на обслуговування. Якщо тобі це складно, то скажи. Коли десь у кав'ярні бачу людей, що стараються розмовляти зі мною українською, то залишаю чайові.

Я прийшла туди і вони мене всі зустріли із вибаченнями. Ми сіли поспілкуватися із тією касиркою. Питаюся, "як звати?", каже - Альона. Кажу їй "Зрозумійте, я — біженка із Криму. Для мене було важливо вивчити нашу мову і я її вивчила. Я не мала до вас агресії". І тоді в неї сльози на очах появилися і вона перепросила

Як тільки вона перепросила їй сказали "Ти звільнена!". Я питаюся "Навіщо звільняєте? Людина усвідомила, можливо буде робити над собою зусилля. Мене більше образила поведінка вашого охоронця, який не захистив мене, поводив себе наче бидло. Він хапав мене за лікті"

Ні, бо охорона була окремою структурою. Однак згодом до мене подзвонила менеджерка і запросила на каву. Каже "Коли те відео дивилися — були в шоці. Як ви це все витримали? Це ж був жах, що відбувалось" Кажу уявляєте, що то було? А я не могла навіть нікому це розповісти.

Рада, що чоловік повернувся з війни. Мої діти зі мною і я щаслива, що ми всі разом. Почали цінувати маленькі радощі. Наприклад нещодавно чоловік спочатку сказав, що у суботу зайнятий, а потім виявилось, що ні. І я як закричу на всю вулицю: "Ура!". Люди, що йшли на зустріч посміхалися. Напевно думали "Во ідіотка", а просто мій чоловік був вихідний.

Згуртованість. Це було круто — спостерігати за тим, як люди об'єднувалися в добровольчі батальйони, перли на склади все, що могли. І це було феєрично. Як збирали гроші на оптику, як за два дні збирали на оптику і відправляли. Я сама допомагала армії. Зараз вже все по-іншому.