Міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Валуєв заборонив видання книг українською 18 липня 1863-го. Про це йшлося у таємному розпорядженні, яке він розіслав до всіх цензурних комітетів, - Валуєвському циркулярі.
Саме тоді розпочинали свою діяльність численні українофільські гуртки та товариства - громади. Вони налагоджували видавництво української літератури з метою поширення грамоти та знань у суспільстві. Найбільшу паніку серед самодержавства викликав переклад на українську 4-х Євангеліє. Тоді представники духовенства і київський генерал-губернатор Микола Анненков звернулись до жандармів III відділення Російської імперії. Вони попередили про "велику небезпеку, яка йде від перекладу".
Тоді у влади виникли підозри, що українські книги стимулюють сепаратизм та антицарські настрої. Саме це спричинило заборону книгодрукування.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Зібрання не може складатися лише з чоловіків. Бо тоді стане ясно, що це зійшлися якісь заговорщики"
"Колишні твори малоросійською мовою були розраховані лише на освічені верстви південної Росії, нині ж прихильники малоросійської народності звернули свої погляди на масу неосвічених, і ті з них, які прагнуть до здійснення своїх політичних задумів, взялися під приводом поширення грамотності та освіти за видання книжок для початкового читання, букварів, граматик, географій", - йшлося у документі.
Для царської влади було нестерпним поширення української мови в Україні. Також документ заперечував існування її самої.
"Ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їхнє, вживане простолюдом, є ні чим іншим, як російською мовою, лише зіпсованою впливом Польщі", - посилався Валуєв у документі на "авторитетних малоросіян", щоправда, не називаючи їх.
Валуєвський циркуляр продовжив політику репресій і русифікацію населення України у Російській імперії. Він поставив українську літературу поза законом.
Повне видання "Кобзаря" Тараса Шевченка вперше опублікували 27 січня 1860-го. Збірку надрукували в Петербурзі за фінансової підтримки відомого цукроварника, мецената Платона Симиренка.
Протягом 1858-го і наступного років Шевченко вів із цензурним відомством перемови про нове видання творів. Петербурзький цензурний комітет не міг дозволити таке видання без санкції Головного управління у справах друку, а воно, у свою чергу, без ІІІ відділу, а той, відповідно, без прямої вказівки царя, адже саме цар власноруч наклав резолюцію на вироку, щоб заборонити Шевченкові у солдатах писати і малювати.
1 
1
Коментарі