Де мої мови?

Євробачення вперто дивлюся від кінця 1990-х. Хоч часто чую, що не має воно жодної цінності. Стало попсове й одноманітне. Але досі чомусь притягує.

Підлітком мріяв про те, щоб Україна взяла там участь. А вона не брала. Проте, тоді Європа була трошки інакша, а отже, й наш славний конкурс. Менш толерантна, більш зашорена в національному питанні. До самого 1999 року Європейська мовна спілка мала правило – співати державною або однією з державних мов країни. Його впродовж історії тричі змінювали, але саме це було окрасою конкурсу.

Виконавці представляли національну музику, популярну саме в їхній країні. І це було круто, адже ти занурювався у світ кожної з них. Порівнював смаки, достосовував до своїх.

Україна переїхала до "балканського блоку "

Формат скасували і, як наслідок, 14 із 15 конкурсів виграли англомовні пісні. Хоча в жодній із країн-переможців англійська не офіційна навіть близько.

Після мовного вирівнювання країни почали створювати справжні блоки на Євробаченні. Шотландський статист Дерек Ґезерер навіть дав їм поетичні назви: "Піренейська вісь", "Імперія вікінгів", "Варшавський пакт", "Балканський блок". Вони врівноважили прагнення справедливості. Якщо не мови, міркував я, то хай хоч сусіди голосують один за одного.

Цьогоріч і це, здавалось, непорушне правило, відійшло в небуття. Бо ціленні нації не взяли участі в конкурсі. Поляки, чехи, словаки й турки його проігнорували. А балканські країни вилетіли в першому турі.

І блоки змістилися. Тепер Україна плавно переїхала до "балканського". За нашу Злату послідовно голосували хорвати, серби, болгари, греки, румуни та молдавани. А також Кавказ і залишки "Варшавського пакту" – білоруси й литовці.

І я тепер судомно намагаюся зрозуміти, яке нове виправдання знайти, щоб подивитися Євробачення знову.