Ніхто не хоче працювати

У Сербії вражають графіті. Вони – скрізь.

Годину стоїмо в Новому Саді. Чекаємо на локомотив до свого поїзда. Нічого не лишається, як розглядати графіті на стінах вокзалу й уздовж колій. Їх пишуть із мистецькою досконалістю. Ось славне "Косово је Србија". Здається, серби самі себе в цьому переконують. Або "Смрт шиптарима". Перекладати українською скромне побажання албанцям не буду. "Партизан шампион", "Војводина" і навіть славнозвісне кустурицьке "Живот је чудо".

До Белграда приїжджаю пізно ввечері.

Чекаю на автобус до Котора. У кнайпі поблизу замовляю місцевого пива Јелен – "Олень" по-нашому. Пиво ніяке. Зате чевапчичі з айваром і пітою смачнющі. За сусіднім столиком чую розмову двох чоловіків.

– Завтра Милица має забрати паспорти з посольства. Їду до Німеччини. Там, Драган каже, можна зависнути й попрацювати на будівництві.

Що я тут не бачив? Задовбала Сербія

– То скільки будеш?

– Е, як усе вигорить, то й не приїду більше. Що я тут не бачив? Задовбала Сербія.

Діалог пересипають відомими кожному з нас словами. Без сербського "пичка" теж не обходиться.

Автобус прибуває із запізненням. Від'їжджає – теж. Біля мене сідає дівчина років 20, Милана. Вона студентка з Ніша. Це на півночі країни. Навчається в чорногорській столиці Подгориці на правознавстві.

Розповідаю про пару в кав'ярні.

– Ой, так, якщо зможу, залишусь у Чорногорії. Може, у готелі влаштуюся.

– Ти ж юристом будеш.

– То не я, то батьки хотіли.

Питаю, що негаразд у Сербії.

– Ніхто не хоче працювати, усі хочуть манни з неба.

Пояснює: більшість чекають на допомогу від держави. Грошей нема. А в Чорногорії – море. І повно туристів.

Вранці прощаємося в Подгориці. Милані до гуртожитка, мені – далі. У Которі шофер махає рукою:

– Тобі тут сходити!

Зупиняє просто навпроти готелю. На зупинці поблизу білою фарбою написано Milana, te volim. Zdravko. Може, вона того Здравка таки колись зустріне.