Сьогодні у курортному Миргороді провели мітинг-реквієм та вшановували учасників ліквідації наслідків Чорнобильської аварії.
Провели його у сквері героїв Чорнобиля.
"Ті чоловіки, які зараз стоять біля цього пам'ятника, навіть уявити не могли, у який бій їм доведеться вступити. Адже радянська пропаганда не говорила ні про дві сотні тонн ядерного пального, котре знаходилося у тому реакторі, що вибухнув, ні про те, що пожежу вдалося загасити лише через два тижні. А ті хлопці, котрі це зробили, незабаром померли. До них навіть лікарі боялися підійти, бо вони самі світилися наче реактор. Далекого 1986 року моя військова частина стояла біля кордону із Австрією. Пригадую, вночі 26 квітня по тривозі підняли взвод хімічної розвідки. І коли ці хлопці через добу повернулися в казарми, то пошепки переповідали, що дозиметри просто зашкалювали. Уявіть, що за дві тисячі кілометрів від неньки-України, від Чорнобиля дозиметри працювали наче у зоні реактора", – говорить голова Миргородської районної ради Анатолій Карбан.
Розповідає, парижанам зразу ж заборонили відкривати квартирки і зобов'язали французів пити молоко із йодом, щоб уберегти щитовидну. У швейцарських Альпах з'явилися огородження із чорно-жовтих стрічок із написом: "Небезпечно! Радіація!". І у той же час наші хлопці із мінімальним захистом, іноді в одних распіраторах і голіруч мусили ліквідовувати аварію, котру назвали техногенною. Але ставши захищати свої родини, свою Миргородщину, ці герої навіть не здогадувалися, що захищають цілий світ.
По закінченні мітингу люди кладуть квіти до пам'ятника загиблим при ліквідації аварії на ЧАЕС. Далі чорнобильці фотографуються на пам'ять та діляться спогадами.
"Ми у Києві мали двокімнатну квартиру. Як військова людина я брав участь у ліквідації аварії. Пам'ятаю, була буря. Аж пилюка сіра стояла у квартирі. І хмари якісь аж сиві несло. Так було з тиждень. А потім стало жарко, ніде ні хмарини. Видно з літаків розбили хмари, щоб не несло на Київ радіації. Перші дні стовпотворіння. Вокзали переповнені. А потім Київ стояв мертвий, як у блокадному Ленінграді. Ніде ні душі. У кожному магазині на вході по 2 ряди плівки. Між ними коврик і на нього увесь час тече вода з труби. До будинків теж попроводили системи зрошення. Біля будинків, під'їздів постійно йшла вода. Так збивали пилюку. Аж восени воду відключили", – пригадує Петро Коваленко.
Говорить, фрукти заворожували. Полуниця – одна ягода до ста грам. Так і просилася у рот. Годували гарно. Багато соків, овочів, фруктів давали. Хліб як подавали, то корку обрізали. Постійно на столах стояли почищені часник та цибуля. Їх рекомендували їсти побільше.
"Було, шукали начальника станції. Під'їхали під самий реактор. Їдемо назад, а машину не випускають, радіація ж зашкалює. Уявляєте, скільки я тоді хапонув. Нас випустили, а машину залишили. А машина ж нова-новісінька. Поставили в бокс, бо їздити на ній не можна було. Один начальник зробив якось там документи і потім цю "Волгу" продав. А на такій машині півроку поїздиш і можеш заказувати гроб із музикою. Через Чорнобиль пройшло більше півмільйона людей. Всяке бувало. Хто виконував свій обов'язок, а хто мародерствував, наживався на інших. Попервах, щоб обшук на виїзді із зони робили – то такого не було. Рвонуло ж перед травневими святами. Із Прип'яті багато людей поїхали у гості до рідні. То їх назад уже не пускали. А у квартирах же залишилися й цінності, й гроші, й різна радіоапаратура. Куди вони потім потрапили – один Бог знає", – пояснює.
2 
1
Коментарі