"Всі казани переверне, воду розляє, віником напороше — страшне"

 

— На щедрівки як приходять до хати, то гукають: "Дозвольте щедрувати, горобців зі стріхи повиганяти. Як ваші сини та дочки звуться?" А господар має сказати імена. Чи то Ганя, чи то Іванко, на то ім'я і щедрують — хлопцеві одну пісню, дівці — іншу. Щедрівники сильно стукають у шибки, ніби лякають. Зчиняють гамір. Головне не стояти на місці, — розказує 75-річна Ялина Шкільнюк із села Човновиця Оратівського району на Вінниччині. — Їх називають "ражані" — переодягнені в Козу, Циганів, Попа, Ангела, Чорта. Хлопців наражали в дів­чат, а дівчат — на хлопців, і так щедрували.

13 січня українці відзначають Маланки, або Щедрий вечір. Проводили дохристиянські обряди водіння кози і щедрування. Від хати до хати ходили гурти переодягнених щедрівників, які розігрували ритуальні сценки та вітали господарів. Бажали здоров'я, заможності, злагоди й любові.

Вірили, що від рогів кози, приведеної гуртом щедрувальників, залежить добробут у наступному році. Хлопець, переодягнений у дівчину, принесе в дім злагоду й достаток.

— З півдня завидка до смерку ходять щедрувати менші діти, гурточками по трьох-п'ятьох. Співают "Щедрик-ведрик", "Щедрівочка щедрувала", "Прилетіла ластівочка". За це їм дают цукерки, яблука, праніки, гроші — хто шо має, — згадує 55-річна Надія Нагірняк із села П'ятківка Бершадського району Вінниччини. — Як присмеркне, виходили трохи старші. Вони заздалегідь готували костюми, наряджалися в різні образи — Баби, Діда, Журавля, Кота.

У кожної ватаги був свій набір персонажів і сценарій віншування.

Щедрувальники заходили на подвір'я і співали. Господарі могли запросити їх до хати. Для них це було почесно. У хаті могли щось жартома поцупити.

— Тринадцятого одягаємося в різні святкові образи, ходимо, щедруємо. Стараємося в кожного в хаті щось вкрасти. Так щоб ніхто зразу не побачив, — розповідає 65-річна Павліна Сінчук із села Голендри Калинівського району на Вінниччині. — На другий день прикрашаємо вкрадене якимись канфетами, бантами і розносимо по людях, в яких це все взяли. А нас натомість запрошують за стіл і ставлять могорич. І так у кожній хаті.

У багатьох селах Поділля існує повір'я — якщо щедрівники винесуть річ незаміжньої дівчини, то вона швидко "віддасться" — одружиться. Часто батьки самі викладали річ доньки на видне місце — аби її поцупили.

Головними персонажами щедрувальної містерії були Маланка й Василь. Перша була уособленням богині родючості Мокоші. Повинна в цю ніч вийти з підземного царства у світ людей і побратися зі своїм судженим — богом багатства Василем або Велесом. Вони мають цієї ночі вступити в шлюб, щоб запліднити землю на майбутній урожай.

"Втікачку переслідують потойбічні сили, щоб повернути її назад у підземелля. Щоб збити їх із пантелику і заплутати сліди, народ вдається до переодягання і маскування. Так замість однієї Меланки по всіх селах ходять ватаги маланкарів", — пише етнолог Світлана Творун у книзі "Практична етнологія для ділових людей".

Поєднатися Маланка з Василем мають на печі. Тому господині гарно її прибирають і підбілюють. Цієї ночі на піч нічого не кладуть і ніхто там не спить — тримають для Маланки і Василя. Раптом завітають саме до цієї хати.

У гурті Маланки є обов'язкові персонажі. ­Найважливіший із них — Коза. Здавна люди звернули увагу — де ходить рогата худоба, там земля родить краще. Тому в обряді Коза виступає символом родючості. Для неї обирають моторного, веселого хлопця. Одягають на нього вивернутого хутром назовні кожуха, маску, чіпляють хвіст — намагаються зробити якомога смішніше і багатше.

"Вбирали кожуха, шапку і на неї чіпляли роги від рогача, яким з печі діставали казани. З прядива робили бороду, навішували дзвоників, шоб калатало. Фоста такого чіпляли ззаду з віничча. От так славно — йдемо, регочімося на всю вулицю, — йдеться в записаних спогадах Ірини Бондаренко з села Бондурівка Чечельницького району на Вінниччині. — Вести Козу мали Дід із Бабою, за ними йшли Лікар, Стражники, Ведмідь, Цигани. Гостинці від господарів приймав Міхоноша — він носив мішок "щедрівного" і відповідав за збереження заробленого. Ватага маланкарів могла налічувати до ­15–20 осіб".

Прийшовши на подвір'я, щедрівники стукали, гукали, дзвеніли, викликали господарів і просилися погрітися, бо їхня Маланка вся "задзяб­ла" на морозі. Хазяї радо впускали її до хати, а щедрівники співали і вихваляли, яка їхня Маланка добра ­хазяйка:

Наша Маланка — господиня,

В ополонці ложки мила.

Наша Маланка не робоча —

На ній сорочка парубоча!

— А Маланка тим часом "наводе порадки": всі казани переверне, воду розляє, віником напороше — страшне. Її всі старалися похутче втихомирити, бо збитки робила добрі. Але на то ніхто не сердився, то так мало бути, — розповідає Ольга Росохата з села Стратіївка Чечельницького району на Вінниччині. — За Маланкою заводили до хати Козу, того моменту найбільше чекали діти. Їм цікаво, як вона і мекала, і танцювала, і стрибала, ще й рогом могла пирнути.

Козу очікувала неминуча смерть — це символізувало відмирання природи взимку. Всі присутні намагалися будь-що її "оживити" цукерками, ковбасою, салом, жартами. Щедрувальник в образі Лікаря підіймав "симулянтку" на ноги, і всі раділи. Це було знаком, що нива цьогоріч вродить доста. Тоді вже в хату ломилися Ведмідь із Циганами і влаштовували такий гармидер, що випровадити їх вдавалося лише давши відкупного Стражникам.

Після дійства господарі дякували маланкарям за гарні віншування, і ті йшли до другої хати. Українці вірили — чим більше щедрувальників прийде в дім, тим більше достатку можна очікувати цього року.

У селі Попова Гребля Чечельницького району Вінниччини зберігся звичай водити Маланку й Василя виключно хлопцями та чоловіками. Їх супроводжує головуючий гуртом Береза, Старий Дід, Баба, старші й молодші Синки. За Маланку обирають маленького хлопчика, якого розмальовують фарбами. Його стережуть, щоб не вкрали Синки з інших ватаг. Близько опівночі гурти збираються в центрі села, обирають найдужчих хлопців і борються. Так визначають, чий гурт сильніший. Переможців шанують всі односельчани, пишаються, що їхня вулиця цьогоріч "у первих".

На другий день зранку хлопці ходять посівати. Побутує звичай, що 14 січня першим має зайти в оселю саме чоловік. Тому в давнину дівчатам часом навіть забороняли виходити з хати до вечора.

Мак у кутю тер чоловік

На Маланку господині готують багатий святковий стіл: шинка, ковбаси, пироги з м'ясом, вареники зі шкварками, холодець. А ще роблять кутю.

— Пшеницю для куті я з дитинства товкла в ступі. Для мене цей процес був особливим, навіть магічним, — згадує 71-річна Людмила Турлюк із села Лаврівка Вінницького району. — Цілу пшеницю в шкірочках у нас називали "в шубі". Якщо в такому вигляді її приготувати, то буде тверда і колюча — так не годиться. Тільки після того, як потовкли, промивали на ситі й ставили варити. Для заправки бабуся варила смачний узвар із груш, слив та яблук. Коли заливали, додавали цукор або мед, у кого був. Потім я тримала макітру, а дідуня тер мак. Це мав робити обов'язково чоловік, бо макогін — то символ чоловіка. Все перемішують дерев'яною ложкою. Мені дуже хотілося облизати макогін, та бабуня казали: "Не можна! Бо чоловік буде лисий!"

×