У партизанів-ковпаківців на парадах грали чотири баяни й скрипка. Це звалося оркестром — гордо, хоч і не зовсім правильно. Але ж музика була своєрідна! Те саме можна сказати про все, що робив сам Ковпак. Це не вкладалося у звичайні правила й саме тому мало успіх.
Сидір Ковпак — селянського роду, зі слободи Котельва на Полтавщині. Освіту мав початкову, десять літ служив у крамаря Хвесака, став прикажчиком. Хвесак навіть хотів оддати за нього доньку.
Як то буває у слобожан чи полтавців, хазяйновитість поєднувалася в Ковпакові з артистизмом. Він нагадував розумного й хитрого Виборного з "Наталки Полтавки". А замолоду добре грав водевільних коханців. Та, коли оженився, Катерина заборонила йому виходити на сцену.
На Першій світовій він служив у піхоті, в розвідці, й два "Георгії" за хоробрість одержав з рук царя Миколи ІІ, коли той приїхав на фронт. Ковпак повернувся додому й пішов у партизани, які повстали проти гетьмана Скоропадського. 1919 року втік од Денікіна в Росію, потрапив у дивізію Чапаєва. Знав самого начдива, у якого служив у трофейній команді.
Можливо, цей маневр врятував його для майбутнього. Адже тодішні українські партизани, навіть червоні, були самостійниками. Потім за це вони поплатились: у 1930-х на Полтавщині НКВД розстріляло їх кілька тисяч. А Сидір Артемович був військовим комісаром на півдні України й успішним директором кооперативу, який постачав харчами армію. Перед війною став головою міськвиконкому в Путивлі (тепер — райцентр на Сумщині).
Ковпака можна порівняти з великими партизанськими лідерами ХХ століття — Махном, Че Ґеварою, Шухевичем, Тіто чи Хекматіяром.
Восени 1941-го німці взяли Путивль. Мер міста (йому йде 55-й рік, його звуть Дідом, він майже беззубий і страждає на ревматизм) бере із собою дев"ятьох цивільних і рушає в ближній Спадщанський ліс — 8 кілометрів ушир і 15 уздовж. Німці обстріляли їх. Вони розбіглися й загубили одне одного. Щоб обізватись до своїх, дехто з них співав на весь ліс. За три дні зібрались і знайшли продовольчу базу, заздалегідь закладену хазяйновитим Ковпаком. Дід сів і закурив самосаду з вишневим листям. Тепер можна було обирати тактику. Одну з двох: або до кінця війни охороняти цей ліс, або йти в рейд. Дід обрав друге.
Його можна порівняти з Махном, Че Ґеварою, Шухевичем, Тіто
Під кінець вересня загін нараховував 42 чоловіки, 36 гвинтівок, 5 автоматів, по 20 патронів на гвинтівку і неповному диску для автомата, 8 гранат. Вибухівки майже тонна, але без детонаторів. Їх добували на мінних полях. Після об"єднання з партизанами Руднєва в загоні стало 57 чоловік і з"явився ручний кулемет.
З оцими силами Ковпак розпочав війну. Поповнившись глухівськими, кролевецькими та іншими людьми, загін виріс у півторатисячне Сумське партизанське з"єднання. Перший час ковпаківці не знали, де фронт, не мали зв"язку з Москвою чи підтримки від неї. Усе брали в німців, з бою. Дід любив повторювати: "Мій постачальник — Гітлер". І так тривало майже рік!
Згодом Сталін казав: якби не партизани, війна тривала би п"ять років, а не чотири.
На літо 1942-го з"єднання пройшло з боями 6047 кілометрів. Знищено 12 ешелонів, 25 танків та бронемашин, майже 5000 солдатів та офіцерів противника. Тепер дехто схильний вважати ковпаківців лиш радянським міфом. Але варто уявити в тій війні людей, які майже рік воюють без команд і допомоги "згори". Це були універсальні солдати: вони палили танки, збивали літаки й навіть брали на абордаж кораблі — таке було весною 1943 року на Прип"яті.
Ковпак був генієм маневру. Він умів з"явитись нізвідки і створити враження присутності відразу в чотирьох-п"яти місцях, далеких одне від одного.
У Діда була приказка: "У вовка сто доріг, а в мисливця — тільки одна". Вовком, звісно, він вважав себе. І ще приказка: "Перш ніж зайти до Божого храму, подумай, як з нього вийти". Отож, він був обережним. Але іноді дозволяв собі кураж. Навесні 1942 року на свій день народження Ковпак узяв Путивль. Погостював — і пішов. А ще любив таємно вклинитись у телефонну мережу. Тихо вислухавши, що йому треба, Дід віддавав наказ до атаки. А на прощання весело матюкав противника по телефону.
Дід любив повторювати: "Мій постачальник — Гітлер"
Весною 1942-го Москва нагородила Ковпака зіркою Героя, а Руднєва, який до війни відсидів строк як ворог народу, орденом "Знак пошани". Ковпак нібито підготував телеграму Сталіну: "Мій комісар не доярка, щоб такий орден давати!".
Аж в кінці літа 1942-го Діда викликали до Москви. Там відбулася, поміж іншого, дивна розмова Ковпака зі Сталіним і Ворошиловим. Ті допитувалися: чи правда, що німці створюють на Україні козацькі полки? Можливо, Сталін боявся, що й партизанщина — звичайний український сепаратизм. Йому сказали, що це не так. Утім, він вирішив узяти справу до своїх рук. У Москві створили головний партизанський штаб, його очолив маршал Ворошилов. П"ятого вересня видано наказ наркома оборони N00189 "Про завдання партизанського руху".
Лиш тоді Ковпак почав одержувати зброю з Москви. Але, крім зброї, одержав іще дещо: наказ про рейд на Правобережжя, а згодом — у Карпати. У Сталіна був багатоцільовий розрахунок. По-перше — розвідка боєм: чи готують німці серйозну лінію оборони по Дніпру? По-друге — диверсії в глибині німецьких комунікацій перед літньою кампанією 1943 року. По-третє — зіштовхнути лобами одних українських партизанів з іншими.
І таки зіштовхнули. Є версія, нібито Руднєв був проти цього, і за те його вбили свої. Як би там не було, всі розуміли: якщо радянські партизани прийдуть у Карпати, сутичка з партизанами УПА неминуча, що б про це не думали Ковпак з Руднєвим. Зрештою, найтяжчі бої за всю війну ковпаківці витримали в Карпатах. Але не зі своїми, а з есесівцями генерала Крюґера.
Карпатський рейд вважається безприкладним. За чотири місяці з боями пройдено 4000 кілометрів, кілька разів форсовано значні річки. Зруйновано нафтопромисли, 14 залізничних і 38 шосейних мостів, 19 ешелонів пущено під укіс. Втрати: 228 бійців, ще 200 пропали безвісти та 150 поранено. Кілька тижнів, шістьма групами, вони виходили з оточення й зійшлись восени 1943 року на Житомирщині, звідки рушали в рейд.
Поранений під час рейду в ногу, Дід більше не воював. Сумське партизанське з"єднання, назване 1-ю партизанською дивізією імені Ковпака, очолив підполковник Вершигора.
Сидір Артемович Ковпак не мав власних дітей. Одружився пізно, маючи вже 39 років. У Катерини Юхимівни від першого чоловіка був син. Він загинув під час війни. Цікаво, що доки Ковпак партизанив, його дружина не евакуювалася, а жила під окупацією у родичів чоловіка в Котельві. По війні він забрав її до Києва. Вони прожили разом рівно 30 літ. Катерина Юхимівна померла 1956-го. Після того Дід одружився ще раз. Дружину звали Любов Архипівна. Вона мала доньку Льолю.
За радянських часів в Україні, Білорусі й Росії було 34 музеї Ковпака, включно зі шкільними. Зараз їх поменшало, але 25 травня цього року відкрито новий — на батьківщині партизанського генерала, в Котельві. На Сумщині є кілька музеїв, зокрема у Глухові. Ним завідує ветеран Олександр Пилипович Рева. Тут є трофейна мадярська офіцерська шуба, в якій Ковпак воював. Також збереглась єдина німецька табличка:
"Vorsіch Kolpak!" — "Обережно, Кольпак!".
1887, 7 червня (за старим стилем 25 травня) — Сидір Ковпак народився в Котельві, нині райцентр на Полтавщині
1898–1909 — працює в крамниці прикажчиком
1909 — почав службу в 186-му піхотному Асландузькому полку в Саратові
1914–17 — участь у Першій світовій війні, єфрейтор, кавалер двох Георгіївських хрестів
1918–20 — партизан і доброволець у Червоній Армії
1920 — військовий комісар Павлоградської округи
1924 — одружився з Катериною Юхимівною
1926–1934 — директор військового кооперативного господарства
1935 — начальник Путивльського райшляхвідділу
1940 — голова Путивльського міськвиконкому
1941, осінь — очолює Сумське партизанське з"єднання
1942, весна — одержує звання генерал-майора й зірку Героя (друга зірка — 1944)
1944–1947 — член Верховного суду УРСР
1947–1967 — заступник голови Президії та член Президії Верховної Ради УРСР
1967, 11 грудня — помер, похований на Байковому кладовищі в Києві поруч із першою дружиною
6 
35413
Коментарі