"Я вже відправляю четверте послання, а від тебе не одержав жодного рядочка. Ти лінуєшся чи не хочеш писати? Скучив за тобою страшенно. Бозна, що ти за вредна дівчина. Ніяк не можу хоч на годину забути тебе, думаю неймовірно багато. Навіть зло бере — треба ж готуватися до екзаменів, а тут світять в душу сині-сині очі. Але на тебе я навіть не ображаюся, бо ніхто ще мені так не заморочував голову", — пише студент Київського університету Василь Симоненко до кур'єрки "Черкаської правди" Людмили Півторадні.
Вони познайомилися 1957-го в редакції газети "Черкаська правда". До обласного центру Василь Симоненко приїхав з однокурсником Станіславом Буряченком на переддипломну практику. У вродливу черкащанку закохалися обидва.
"Одразу накинули оком на молоденьке вродливе дівчисько. Її Люсею звали. Очевидно, Вася більше припав їй до серця, тому я переключив увагу на інших", — згадував Станіслав Буряченко у книжці "Крізь болотну тишу — до весняного грому".
Симоненко — високий, худорлявий, із чорнявим волоссям і карими очима. У нього одразу закохуються місцеві дівчата. Проте Людмила Півторадні не відповідає взаємністю.
— Може, ти й справді знайшов, що шукав. Але знай: ніколи не буде того, що ти думаєш, — відповідає якось на його компліменти.
Практикантам пропонують роботу в редакції. Вони погоджуються, селяться в Черкасах. До столиці їздять кілька разів на рік здавати екзамени. Будучи у Києві, Василь Симоненко пише любовні листи та вірші.
"Хочеш — хмари для тебе розвію?
Хочеш — землю в дощах утоплю?
Тільки дай мені крихту надії,
Тільки тихо шепни — люблю", — йдеться в одному з них.
За кілька місяців Людмила відповідає поету взаємністю. Той одразу кличе заміж.
"Одержав листа від матері. Вона проти тебе нічого не має, тільки цікавиться, хто ти за одна, та ще совітує мені взнать, чи ти не будеш єрепениться, якщо мати житиме з нами. Можу процитувати маму дослівно: "Мені дуже бажається, щоб ти женився раз, а не так, як ото є, що тут оженився, а тут розходяться. Хай і вона знає, що в тебе є мати. Щоб не сказала, мов, твоя мати нам не нужна". У цьому питанні я з мамою згоден від першого до останнього слова, Малюсю. І раджу тобі краще привикати до думки, що будемо жити з матір'ю, а не вигадувати небилиць. Мати в мене одна, і я в неї один. Ти повинна її любить, бо вона ж мені й тобі зла не бажатиме", — пише Василь Симоненко нареченій.
Знайомі та друзі не сприймають їхнього союзу. Колеги відмовляють поета. Переконують, що Людмила не пара йому, бо Василь перспективний журналіст, а вона — кур'єрка. Поет Василь Оглоблін пояснює вибір Василя Симоненка так: "Романтики — це ідіоти‚ відірвані від життя".
"Якось, повернувшися з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: "Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь. Пора, мабуть, і тобі, чигиринський полковнику. Не все ж по танцюльках бігати", — згадував Станіслав Буряченко. — Коли Василь одружувався, мене не було в Черкасах. Тому він потім запросив мене в гості до сімейства своєї молодої дружини. Розпили з молодятами келих вина за їхнє щастя. Кохання у Василя було справжнє й сильне, і він віддався йому сповна".
У пари народжується син Олесь. Їм дають невелику двокімнатну квартиру у п'ятиповерховому будинку із видом на Дніпро. Живуть учотирьох. В одній кімнаті — Василь та Людмила, в другій — мати Ганна Федорівна з онуком.
Людмила починає дорікати Василеві. Підозрює, що той має коханок, бо часто буває у відрядженнях.
"Думала, що він на хліб зароблятиме‚ а вийшло — якісь віршики пише. З глузду з'їхав — ночами сидить і пише", — скаржиться письменниці Дарії Ястребовій.
У вересні 1963-го в чоловіка діагностують рак нирок. Дружина хворобою переймається не одразу: "Нічого з ним не станеться. Хай менше курить". За чотири місяці він помирає.
Людмила знаходить нового чоловіка. Той пиячить, тому кидає його й бере шлюб із черкаським поетом Петром Линовицьким. Від нього народжує доньку Василину.
"Доля всіх близьких до Симоненка людей була фатальною. Олесь Симоненко ще в школі почав пити й курити‚ ця пристрасть не залишила його й після одруження. Олесева донька Мирослава народила сина Гордія Симоненка, — згадував письменник Микола Сніжко у книжці "Симоненкова хода". — Донька Людмили і Линовицького Василина одружилася з причетним до наркотиків зайдою‚ народила сина й померла від передозування. Людмила пристрастилася до пиття й куріння‚ померла від раку 29 грудня 1996-го. Линовицький помер теж від надмірного пиття".
Побили міліціонери
Улітку 1962-го Василь Симоненко зайшов до вокзального буфету в Черкасах купити цигарок. Але його зачинили на обідню перерву на 15 хв. раніше. Поет зробив продавчині зауваження. Та підняла крик і покликала чергових міліціонерів. Вони одразу скрутили й арештували його.
Близькі були переконані, що сварка на вокзалі стала лише формальним приводом для арешту, який планували давно. Причина — участь Василя Симоненка з художницею Аллою Горською та режисером Лесем Танюком у пошуках масових поховань жертв сталінських репресій на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, біля селища Биківня під Києвом.
Тоді Василя Симоненка без пояснень відвезли до міліції м. Сміла, за 30 км від Черкас. За два дні колеги з газети приїхали його визволяти. Тіло журналіста було синім від побоїв.
"Обробили професійно. Мали якісь шкіряні труби з піском. Цілили по спині й попереку. Били так, що я відчув, як щось всередині відірвалося", — згадував Симоненко.
За півроку почав скаржитися на болі у попереку. Діагностували рак нирок. Зробили операцію.
"Можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе майже непомітну для неї втрату, але я не можу не подбати про долю моєї сім'ї, особливо матері, — писав у листі до Спілки письменників за два дні до смерті. — Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Прошу не допустити цього й виділити з літфонду хоча б мізерні кошти, які врятують її від голоду".
Мати Ганна Федорівна переїхала в однокімнатну квартиру в тому ж будинку. Оселю перетворила на світлицю сина. Зберігала всі його речі та фотокартки. Померла за п'ять років після нього.
5 
35413
Коментарі