День Перемоги відзначаємо за європейською традицією

 

8 травня в Україні вчетверте відзначають День пам'яті та примирення. 9 травня — День Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Згадують жертв ­1939–1945 років. Це був найкривавіший збройний конфлікт у світовій історії. Загинули від 50 до 85 млн осіб, зокрема 8–10 млн українців.

Для України війна почалася 1 вересня 1939 року, коли Німеччина напала на Польщу. Авіація бомбардувала Львів та інші західноукраїнські міста, що входили до її складу.

Завершення війни довгий час відзначали 9 травня. Останніми роками популярнішою стає європейська традиція — вшановувати жертв війни на день раніше.

— Після війни в СРСР було два дні перемоги. Крім 9 травня, вихідним було також 3 вересня — День перемоги над Япо­нією. Та вже у травні 1947‑го вересневий день перемоги оголосили робочим. Наприкінці того ж року скасували вихідний і 9 травня. Два вихідні вважали за розкіш, — розказує 43-річний Дмитро Шурхало, автор книги "Міфи Другої світової війни". — Тоді президія Верховної Ради СРСР у документах згадувала про "свято перемоги над Німеччиною" як про пересічну подію — з маленької літери. Ніякої "Великої Перемоги" не було.

На початку 1948 року скасували грошові виплати й більшість пільг за бойові нагороди. "З огляду на численні пропозиції нагороджених", — пояснювали у Москві. Ймовірно, через скорочення армії пільговиків намагалися зменшити навантаження на бюджет.

Скасування пільг та свинське пояснення влади викликали невдоволення фронтовиків. Але тоді було не заведено обурюватися та й могло призвести до кримінальної відповідальності. Ветерани на знак мовчазного протесту масово відмовлялися одягати бойові нагороди — мовляв, вони нічого не варті.

Салюти, концерти 9 травня влаштовували, але без військових парадів. Ветерани відзначали перемогу за власною ініціативою. Держава їм не заважала й не допомагала.

Коли День Перемоги став таким, яким його пам'ятає більшість?

— 1965-го, після приходу до влади Леоніда Брежнєва. Почали створювати меморіали. З'явився указ про оголошення 9 травня вихідним, а також традиція проводити військовий парад. Партія була не готова побудувати обіцяний комунізм, тому хвалилася перемогою у війні. Акцент робили на тому, що "народи Радянського Союзу разом перемогли у Великій Вітчизняній". Київ назвали містом-героєм 1961-го, а Москву — за чотири роки. Це вже потім до прибалтів і українців причепили тавро фашистських пособників.

Із другорядного радянського свята День Перемоги перетворився на головне російське. У Москві воно переросло в "побєдобєсіє". Там культ 9 Травня пов'язаний зі звеличенням Сталіна. Для України він виявився неприйнятний.

Але ж жителів СРСР переконали у важливості цього дня?

— Ідеологи додумали радянський патріотизм. Вигадали брак зброї у червоноармійців, особливо танків. На німецькій кіно- та фотохроніці 1941-го видно гори покинутої зброї і техніки. Цього немає в радянській версії історії. Вона мала показати миролюбність СРСР. Насправді ж Радянський Союз наполегливо готувався до війни.

У СРСР наркомат (міністерство. — ГПУ) оборонної промисловості створили у грудні 1936-го. За сім місяців до початку Другої світової це відомство розділили на чотири: озброєнь, боєприпасів, авіаційної промисловості та суднобудування. У вересні 1941-го створили наркомати танкової промисловості й мінометного озброєння. Рейхсміністерство озброєнь у Німеччині виникло тільки на сьомому місяці війни. Насправді СРСР 1941–1942 років зазнав поразок, бо багато червоноармійців не хотіли воювати, армія була організована неефективно.

Які міфи про війну тримаються досі?

— Один із найживучіших міфів — ніби німці масово вивозили український чорнозем. У центрально-східних областях він доволі поширений. Не можна сказати, що німцям було байдуже. Але вони мали проблеми з транспортом, щоб ешелонами возити землю. Зрештою, тут була сировина, що цікавила їх значно більше, зокрема марганець.

Є поширений із радянських часів стереотип, ніби Еріха Коха призначили рейхскомісаром України через його жорстокість. Насправді вирішальне значення мало те, що Кох був міцним господарником. Він підняв аграрну галузь у Східній Пруссії. В Україні мав забезпечити ефективне визискування сільського господарства.

Раніше говорили про боротьбу на боці СРСР проти Німеччини. Однак українці воювали і проти Сталіна.

— Більшість українців боролися на радянському боці. Німці, завоювавши Україну, знехтували можливістю здобути симпатії населення. Про це у своїх мемуарах зазначали генерал-танкіст Гайнц Гудеріан чи рейхсміністр озброєнь Альберт Шпеєр.

Сталін за прихильність українців змагався послідовніше. Вдаліше за Гітлера розігрував українську карту. У СРСР українці мали уряд. Нацисти ж запровадили окупаційну адміністрацію і розчленували територію. Коли у вересні 1939-го Сталін вів переговори із Ріббентропом про новий кордон, рейхсміністр закордонних справ зажадав Дрогобицький нафтовий район. Сталін категорично відмовив, мовляв, українці — страшенні націоналісти і вони йому ніколи не пробачать такої поступки.

Чи мали ми шанс під час війни здобути державність? На це розраховували члени ОУН, проголосивши 1941-го відновлення Акту незалежності.

— Це неоднозначне й недостатньо досліджене питання. Навесні 1941-го в німецькому керівництві не було єдиного бачення щодо окупаційної політики на Сході. Гітлеру пропонували різні моделі, серед них була й така, що передбачала створення незалежних держав. Звісно, ця незалежність мала бути умовною. Але перемогла колонізаційна політика окупації.

Що маємо пам'ятати, говорячи про ті часи?

— Насамперед про наші величезні втрати. У 1939–1945 роках загинули щонайменше 8 мільйонів українців. Країна була чи не го­ловним театром воєнних дій. УРСР стала однією із засновниць ООН — це визнання ролі українців у війні. Тоді ж сформувався західний кордон сучасної України.

Загалом, кожен може зробити акцент на тому, що йому подобається. Хто любить Романа Шухевича (1907–1950, головнокомандувач Української повстанської армії. — ГПУ) — нехай говорить про нього, хто любить Сидора Ковпака (партизанський генерал, один із організаторів народного спротиву. — ГПУ) — теж має право. Але це не та тема, яку варто педалювати на державному рівні. Краще відзначати ці дні в європейському контексті — "Ніколи знову".

Під Києвом виник найбільший в історії "котел"

1939, 23 серпня — СРСР та Німеччина укладають договір про ненапад — пакт Молотова–Ріббентропа. Таємні протоколи розподіляли Центрально-Східну Європу між Гітлером і Сталіним.

1939, 1 вересня — Німеччина напала на Польщу — початок Другої світової війни. У лавах Війська Польського воюють 110–120 тис. українців. За два тижні радянські війська починають окупацію Польщі у домовлених із німцями межах. Проводять спільний парад у Бресті — тепер Білорусь.

1939, 30 листопада — почалася радянсько-­фінська війна. З українців укомплектували дві стрілецькі дивізії. Одна з них потрапила в оточення й загинула. Українські добровольці воювали й на боці Фінляндії. Війна триває до березня 1940-го. У ній гинуть 40 тис. українців.

1940, 2 серпня — до складу УРСР включено заселені українцями й молдованами Північну Буковину й частину Бессарабії — нинішня південна Одещина. Перед тим СРСР висунув ультиматум Румунії, щоб повернула ці землі.

1940, 18 грудня — Гітлер підписує директиву №21 про війну проти СРСР, план "Барбаросса". Передбачав розгром Червоної армії впродовж літньої кількатижневої кампанії і вихід до осені на лінію Архангельськ — Астрахань.

1941, 22 червня — напад Німеччини на Радянський Союз. 23–29 червня відбувається найбільша під час Другої світової війни танкова битва в трикутнику Луцьк — Дубно — Броди. Взяли участь 4 тис. танків. Радянські війська програли й відступили.

1941, 30 червня — ОУН проголошує у Львові Акт відновлення Української держави, створює уряд на чолі з Ярославом Стецьком. 9 липня нацистська влада розганяє цей уряд й арештовує Стецька.

1941, 23 серпня–26 вересня — оточення і знищення радянських військ у "котлі" під Києвом. У нього потрапили понад 660 тис. солдатів. Цей "котел" був і залишається найбільшим в історії.

1942, 13 лютого — початок вивезення українців на примусові роботи до Німеччини. За роки війни до німецької промисловості й сільського господарства залучили майже 2,2 млн українських остарбайтерів.

1943, 7 лютого — напад першої сотні Української повстанської армії на німецьку комендатуру в місті Володимирець Рівненської області. Перша бойова операція УПА.

1943, 26 серпня — початок битви за Дніпро, масоване застосування радянським командуванням "чорносвитників", або "чорнопіджачників", — поспіхом мобілізованого, ненавченого й неозброєного місцевого населення. Точна кількість загиблих досі невідома.

1944, 28 листопада — визволення сіл Ботфалва і Тарнівці на Закарпатті — завершення вигнання нацистів із території України.

1945, 4–11 лютого — проводять Ялтинську конференцію союзників за участі президента США Франкліна Рузвельта, лідера СРСР Йосипа Сталіна та прем'єр-міністра Великої Британії Вінстона Черчилля. Обговорили принципи післявоєнного облаштування світу, узгодили радянсько-польський кордон на "лінії Керзона" — визнали Західну Україну частиною УРСР.

1945, 8 травня — капітуляція нацистської Німеччини, завершення війни в Європі.

1945, 2 вересня — капітуляція Японії, завершення Другої світової війни. Від СРСР Акт капітуляції підписував генерал Кузьма Дерев'янко з Уманщини.

×