"Український хор демонструє справжній дух американської свободи"

Леонтович робив аранжування "Щедрика" понад десять років

"Щедрик" – прадавня обрядова пісня, що вже сотню років має неабиякий вплив на світову культуру. Її співали в березні, коли зустрічали Новий рік на українських землях іще до прийняття християнства. Щедрівки були виключно українськими новорічними піснями. А ось світової слави ця пісня набула завдяки українському композитору Миколі Леонтовичу. Проте у світі вона зветься інакше. У партитурі, що вийшла друком у Нью-Йорку 1936-го, написано: Carol of the Bells – українська різдвяна колядка; автор музики – М. Леонтович; слова й аранжування – П. Вільговський". Ця пісня – своєрідний символ Різдва. Її виконують найвідоміші музиканти по всій планеті, вона звучить у кінофільмах та рекламі.

 

Проте щедрівка й колядка – це різні речі. На відміну від обряду колядування на Різдво, коли прославляють народження Христа, в щедрівках завжди величали господаря, його дружину з дітьми, також бажали родині достатку, доброго врожаю та приплоду худоби в новому році. Коли ж святкування Нового року перенесли на зимовий період, щедрівки почали співати за тиждень після Різдва.

Світське знайомство з "Щедриком" відбулося під час Різдвяного концерту в залі Купецького зібрання (нині Національна філармонія. – Країна) в Києві 29 грудня 1916-го. "Щедрик" Миколи Леонтовича вперше пролунав у виконанні хору Київського університету Святого Володимира, де працював композитор. Диригував Олександр Кошиць. І це була далеко не перша версія опрацьованої Леонтовичем дохристиянської пісні – він робив аранжування твору понад 10 років. Перша редакція "Щедрика" з'явилася ще 1910-го. А далі були й інші, якими композитор був завжди незадоволений. Текстову основу пісні Миколи Леонтовича становив волинський варіант "Щедрика". Його записали фольклористи на Поліссі.

Появу "Щедрика" за кордоном пов'язано насамперед із політикою. 22 січня 1918-го Українська Народна Республіка проголосила незалежність. Потрібно було нагадати й переконати Захід у тому, що українці – це окрема від росіян нація. На допомогу прийшла пісня. Тодішній голова Директорії УНР Симон Петлюра вирішив через культуру відкрити Україну світові. І відправив на Захід хор.

Петлюра знався на культурі й, до того як зайнятися політикою, багато років працював редактором і журналістом. Зокрема, писав театральні рецензії, критичні статті про літературу, перекладав із французької на українську, читав лекції з історії українського мистецтва. А ще Симон Васильович любив концерти. На одному він почув пісню Миколи Леонтовича у виконанні хору, яким диригував Олександр Кошиць. Пісня його вразила, й він доручив диригентові разом із хором вирушати на гастролі в Європу. Їхати потрібно було терміново – до Парижа. За кілька тижнів там розпочиналися засідання Паризької мирної конференції – найбільшого тогочасного дипломатичного конгресу в Європі.

До Миколи Леонтовича звернулися з проханням надати свої пісні для цих гастролей. Однак той відмовив: "Мої пісні так недоладно скомпоновані, що їх не випадає співати на празькій чи паризькій сцені". Часу на вмовляння не було, й хористи взяли твори композитора без його дозволу. 4 лютого 1919-го музиканти евакуаційним потягом вирушили на Захід. Наступного дня російські окупанти були в Києві.

 

Перш ніж стати символом Різдва, мелодія Леонтовича була українським хітом у Європі й інструментом боротьби за незалежну Україну. У травні 1919-го пісня вперше пролунала в Національному театрі Праги, а 1922-го – в Карнеґі-холі в Нью-Йорку, Сполучені Штати Америки. І лише 1936 року з'явилася вже згадана англомовна версія – Carol of the Bells.

Усюди, хоч би де були, українські музиканти своєю творчістю переконували європейську аудиторію: Україна бореться за незалежність, вона не Росія, а український фольклор – прямий доказ існування української нації. І отримували листи підтримки – від європейських послів, депутатів, директорів музичних академій, відомих диригентів і композиторів, звичайних слухачів. "Я вже мала гарячу симпатію до вашої славної Батьківщини, – писала хору одна з француженок, – і хотіла щось зробити для неї, але не знала, що саме. Тепер я знаю: я молитиму Бога, щоби віра, яка підіймає народи, підняла народи всього світу, щоб вони допомогли вам установити вашу незалежність".

Варшавський договір, який уклав Симон Петлюра, дав йому змогу у травні 1920-го відвоювати Київ. Українські діячі вийшли з підпілля. Проте за два місяці росіяни відтіснили союзників до західних кордонів України, погрожуючи цього разу вторгненням не лише Варшаві, а й Парижу, Лондону та Берліну.

Для України дива не сталося. Знесилені війною з більшовиками поляки в жовтні 1920-го уклали з тими перемир'я. Польща визнала незалежність створеної більшовиками Української Соціалістичної Радянської Республіки.

У січні 1921-го хор Олександра Кошиця на останні урядові гроші вирушив із гастролями до Парижа. Однак виявилося, що ці гроші хористам не були потрібні. За українців вже змагалися найвідоміші імпресаріо Європи. Зрештою домовилися з Джозефом Шурманом – імпресаріо, який продюсував гастролі Енріко Карузо, Айседори Дункан, Аделіни Паті, французької та англійської оперет та інших. Українцям він запропонував виступи в найпрестижнішому з паризьких концертних залів – Театрі Єлисейських Полів, а далі – гастролі в інших європейських містах. На відкриття українського сезону в Парижі зібрався французький бомонд: генерал Моріс Пелле, балерина Айседора Дункан, директор Театру Єлисейських Полів Жак Еберто, відомі композитори й музичні критики. І як завжди, виконанню творів Миколи Леонтовича публіка влаштовувала шалену овацію та викликала хористів на біс.

23 січня 1921-го українці дали в Театрі Єлисейських Полів заключний ранковий концерт. "Велика й непереможна нація українців заслуговує на здобуття дружби всіх вільних народів", – писав у газеті Le Petit Parisien французький критик і драматург Адольф Адере. І саме вранці того ж дня в селі Марківці на Поділлі агент ЧК Афанасій Грищенко вбив композитора, вже знаного на увесь світ, – Миколу Леонтовича.

У вересні 1922-го хор Олександра Кошиця залишив Європу назавжди та переїхав у США. На той час "Щедрик" став музичним брендом України в десяти країнах Західної Європи. Але на політичній карті світу України вже не було. Підтримувати заокеанські гастролі хору Олександра Кошиця не було кому. Офіційний Вашингтон не визнав української незалежності й не прийняв іще 1919-го дипломатичної місії УНР, що прибула у Штати.

Єдиним дієвим каналом популяризації української ідеї залишалося мистецтво. Гастролі українських хористів у США організував американський імпресаріо Макс Рабінов. Він народився в білоруському Могильові, де жило багато українців, із дитинства чув українську мову та пісні.

 

"Я почув український національний хор у п'яти різних країнах Європи, й щоразу вони здобували такі овації, які я рідко бачив. Я вирішив: Америка повинна знати це прекрасне мистецтво", – казав Макс Рабінов в інтерв'ю газеті The Washington Times.

5 жовтня 1922-го відбулася прем'єра. До найпрестижнішої концертної зали Нью-Йорка – Карнеґі-холу – з'їхалися тисячі охочих послухати український спів. Цей виступ вразив американських критиків. "Український хор демонструє справжній дух американської свободи", – писали вони. Це була демонстрація незламності. Адже хористи вболівали за незалежність України, надсилаючи зі своїх американських концертів особисто Симону Петлюрі гроші на українську армію. Той готував повстання на окупованих українських землях і звітував співакам за кожен долар.

За 1923–1924 роки український хор виступив у 115 містах 36 штатів США, потім – у Бразилії, Канаді, Мексиці, Аргентині, Уругваї, на Кубі. Хітом концертів, як завжди, був "Щедрик". У Буенос-Айресі пісню називали "Щелриком", у Сан-Паулу – "Стехедриком". На концертах українців побували президенти й міністри, відомі композитори й диригенти. У заокеанській пресі – понад 2000 відгуків про українську культуру. А на одному з виступів у Мехіко зібралося 40 тисяч глядачів.

Однак якщо в 1920-х "Щедрик" здобув світову популярність саме як українська пісня, то з перетворенням його на Carol of the Bells твір, на жаль, перестали асоціювати з Україною. Незважаючи на те, що автор тексту англійською Пітер Вільговський писав у нотах, що це українська колядка, для світу вона стала американською. А у професійних музичних колах її продовжували вважати російською народною піснею. Бо все, що походило з Радянського Союзу, для західної людини було російське. Так популярний американський хор під керівництвом диригента Роберта Шоу у своїй різдвяній колекції грамзаписів 1946-го подав таку анотацію до Carol of the Bells: "Типова російська народна колядка авторства Леонтовича – композитора, про якого ми не змогли знайти жодної інформації". Проте нині у світі все більше дізнаються про виняткову роль "Щедрика" як надбання нашого народу часів УНР.

×