"Святих малював із рідних і селян-сусідів, яких знав змалку"

Іван Їжакевич активно реставрував і розписував церкви по всій Україні

"Іван Їжакевич – людина обдарована: художник, співак, мав гарний голос, скрипаль з абсолютним слухом: надзвичайно людяний, з властивою могутністю українського духу. Добре пам'ятаю такий випадок. Продавши улюблену скрипку, він прийшов до нас на Захарівську, 23, і поклав усі гроші на стіл, сказавши моїй мамі: "Це тобі, Надійко, на доньок, повертати не потрібно…" Так він вклонився пам'яті мого батька, свого старого друга", – казала про художника Івана Їжакевича Оксана Кошиць-Шевчук, онука Олександра Кошиця, композитора й диригента, фундатора першої Української Республіканської капели. Її батьки товаришували змолоду з Їжакевичем. Батька Оксани стратили, а мати відбула у в'язниці 10 років.

Народився Іван Їжакевич 6 січня 1864-го в селі Вишнопіль на Черкащині в сім'ї Сидора Іларіоновича й Марії Оксентіївни. Родина була багатодітна й бідна. Батьки й не мріяли дати освіту дітям. А Івану, навпаки, хотілося вчитися, особливо малювати. Маючи бажання й наснагу, він самостійно вивчився писати й читати. У автобіографії, написаній від третьої особи, він згадував:

"1876 року в селі Вишнопіллі Уманського повіту Київської губернії в одному із задвірків села налагоджувався в дорогу віз із запряженою в нього конякою. Вся сім'я вийшла проводжати підлітка років 12 до Києва для опреділєння куди-небудь в науку. Почали напутнювати:

– Так гляди, моя дитино, – першою заговорила мати, – коли будеш слухати, коли будеш гарно вчитися, то зможеш бути попом. А коли ще краще вчитися, то й благочинним. Ну, а коли Господь на тебе зверне увагу, то, може, архієреєм або й митрополитом навіть…

– А він тоді, мамо, як зробиться архієреєм та митрополитом, то вже свиней не буде пасти? – спитав хлопчик років 5–6…"

Проте витрачати час на "духовну" кар'єру хлопець не мав бажання. Не було голосу, а до цього ще й інтересу до "монастирських піснеспівів". Тому у Братському монастирі на Подолі, куди двоюрідний дядько-псаломник пристроїв його посохоносцем та клирошанином (співаком церковного хору, який співає на крилосі. – Країна), пробув недовго. Тоді переїхав до дядька, який жив на подвір'ї Києво-Печерської лаври.

"… Він бачив із вікна, що учні Лаврської рисувальної школи частенько збиралися на невеличкому плацу біля лаври грати в м'яча. Одного разу він помітив, як один із учнів чи то щось записує, чи то план знімає. Кортіло хлопцеві подивитися, в чим же там справа. Виявилося, що той учень замальовував сидячого на козлах візника, разом із дрожками та конякою, і добре виходило. Довго стояв хлопець і придивлявся до незнайомої справи. На другий день він побачив того ж самого візника на тому ж місці, і так, як і вчора, сплячого. "Ех, що буде, те буде, спробую і я", – сказав собі хлопець. Роздобув у дядька папір, олівець і понатужився зобразити хоча б приблизно так, як він бачив учора у школяра. Коли малюнок був майже готовий, прийшов дядько. Подивився, усміхнувся, ще подивився на малюнок, на віз­ника й вирішив, що треба небожа влаштувати в Лаврську школу. Нечувана радість охопила хлопця, чекав того радісного дня, коли піде дядько клопотати перед завідувачем школи, щоб той прийняв племінника. Не прийняв: потрібно було "ходатайство" від якогось "вліятельного ліца". Таке "ліцо" невдовзі знайшлося в особі священника Фролівського монастиря, з яким завідувач Лаврської школи приятелював. Таким манером і був прийнятий дядьків небіж на навчання", – писав в автобіографії.

Проте лаврська школа не давала учням художньої освіти. Керівником і єдиним викладачем був тут чернець, іконописець-ремісник. "Матеріалів для школи, кимось колись придбаних, було багато, але, на жаль, учнів виховували на копіях різних малюнків іноземних художників. Писати фарбами з натури не доводилося, та й у класі не дозволялося". Тобто займалися ремісничим іконописанням. Але серед учнів було чимало обдарованих, які мріяли про Академію мистецтв.

Шлях до академії відкривала Київська рисувальна школа Миколи Івановича Мурашка. Відкрили її 1875-го. Разом з Одеською та Харківською рисувальними школами вона стала одним із трьох центрів художньої освіти в Україні. Микола Іванович Мурашко – товариш по навчанню і близький друг Іллі Рєпіна – був поборник творчих принципів передвижників.

У дослідників творчості Їжакевича є версія, що юний Іван написав перед дзеркалом автопортрет. Тоді подався до цієї відомої в Києві рисувальної школи, щоб показати автопортрет і ще кілька малюнків відомому художникові й педагогу Миколі Мурашку. Тому сподобалися роботи 18-річного хлопця. Коли він запитав, чи зможе Іван оплатити навчання, відповісти юнакові було нічого. Раптом Миколу Івановича покликали в нагальних справах. Очікуючи на "вирок", Їжакевич почав замальовувати дівчинку з портрета, що висів у цьому кабінеті на стіні. Коли Мурашко повернувся й побачив ескіз, то був вражений майстерністю хлопця. "Будеш вчитись у старших класах і працювати репетитором у молодших. Так матимеш гроші на навчання", – знайшов вихід керівник закладу.

 

1882 року Їжакевич почав опановувати академічний курс Рисувальної школи. Неподалік, на вул. Фундуклеївській, нині Богдана Хмельницького, на отримані від репетиторства гроші, Іван винайняв квартиру. Кожну вільну годину він присвячував живопису. Завдяки успіхам у навчанні Їжакевич невдовзі став одним із найкращих учнів Мурашка.

1883-го відбулася перша виставка академічних робіт учнів. Про вихованців Мурашка відгуки художньої громадськості були схвальні. Того ж року Михайло Врубель і Адріан Прахов залучили Їжакевича разом з іншими обдарованими вихованцями школи до реставрації древніх розписів XII ст. Кирилівської церкви, де під пізнішим шаром розпису виявили майже 600 квадратних метрів фресок. Саме там художник уперше зіткнувся зі специфікою церковних розписів і тим, що композицію на хорах потрібно виконувати з порушенням реальних пропорцій тіла.

"Микола Іванович отримав листа від професора Прахова і прочитав нам, учням, що за кілька днів оголосять відкриття фресок у Кирилівській церкві на Куренівці… У школі мене вважали старшим і доручили реставрувати фреску, що краще збереглася. Виконавши роботу, від Прахова і Врубеля я дістав похвалу. Наступну мою роботу Врубель посварив, дорікнув мені, коли я почав було доводити йому свою грамотність. Врубель сказав мені: "Тут шкільна грамотність ні до чого. Тут має бути творчість", – згадував Їжакевич.

Івану Їжакевичу атрибутують образ Діви Марії в апсиді князівської молитовні на другому поверсі. Художник-­реставратор Леонід Тоцький, який у 1950-ті працював у бригаді реставраторів у Кирилівській церкві, розповідав, що спілкувався в той час з Їжакевичем у храмі: "Коли я запитав, як вдалося створити такий чудовий образ, Іван Сидорович сором'язливо зізнався, що змалював Богородицю з коробки з цукерками".

Дослідники іконопису зауважують, що більшість зображень Матері Божої емоційно напружені, величні. А Оранта Їжакевича зовсім інша – спокійна, лагідна. Руки не підняті догори, а розпростерті, начебто вона серцем слухає людські молитви, немов хоче пригорнути до себе всіх, хто звертається до неї.

За спогадами Їжакевича, Врубель, радячи, як писати святого Петра, який веде паству до Раю, показав фотографію-зразок. Отже, зображення апостола Петра в сюжеті "Хода до Раю" належить Їжакевичу. Оскільки композиція монолітна, є припущення, що не тільки апостол Петро, а весь твір належить пензлю одного автора.

В іконописі Їжакевич обрав власний стиль, хоча переважна більшість учнів школи Мурашка наслідувала манеру Врубеля. У роботах Їжакевича помітний романтизм, наближений до української іконографічної традиції, а саме – до виразного уподібнення святих до українського типажу облич, надання обличчям особливого натхнення.

1884-го Іван вступив до Академії мистецтв у Петербурзі. Він спізнився на вступний екзамен, та після двомісячних клопотань таки став вільним слухачем. За успіхи в навчанні не раз був нагороджений срібними медалями. Однак 1888-го змушений був залишити академію через матеріальну скруту.

Згодом Їжакевич став популярним художником-ілюстратором відомих журналів, працюючи одночасно в багатьох. Тоді в журналі "Нива" – щотижневому виданні для сімейного читання – з'явилися його фотографія та біографія, і протягом наступних 29 років він співпрацював із цим виданням.

Наприкінці 1890-х Іван Їжакевич повернувся до Києва. Культурне життя "тихого монастирського міста" вирувало, роботи не бракувало. З 1902-го по 1910-й художник працював над розписами церкви Всіх Святих, де керував інтер'єрними роботами, а також Трапезної церкви й палати Києво-Печерської лаври.

Їжакевич мав чудову зорову пам'ять. Розписуючи храми, святих малював із рідних і селян-сусідів, яких знав змалку. У Трапезній церкві Києво-Печерської лаври в образі Марка Гробокопача він зобразив свого діда Родіона. Є тут і сусід Їжакевичів Трохим Легкий. Його ж зображено на картині "Жнуть очерет". Дядька, який влаштував Івана у школу іконопису, увічнено в церкві Всіх Святих над Економічною брамою.

1905-го Іванові Сидоровичу запропонували місце керівника рисувальної школи в Києво-Печерській лаврі. Ставши до виконання обов'язків, він запровадив обов'язкове малювання з натури й по пам'яті, копіювання творів старих майстрів і художників російської реалістичної школи, влаштовував періодичні виставки творчих робіт учнів. Та вже за рік через напружену роботу над розписами саме в лаврі мусив полишити викладацьку діяльність.

1907-го Їжакевич оселився на Куренівці, займався садом і бджільництвом. Мав пристрасть – музику, був непоганий скрипаль.

Паралельно з монументальним живописом художник працював у стилі книжкової графіки, писав портрети й пейзажі. 1910 року разом із давнім товаришем Фотієм Красицьким долучився до благодійної акції видавництва "Час" – випуску плакату з портретом і біографією Тараса Шевченка. Наклад був нечуваний – 100 тис. примірників.

Починаючи з 1911-го, Іван Їжакевич активно реставрував і розписував церкви по всій Україні: іконостас Георгіївського собору монастиря "На козацьких могилах" на місці Берестецької битви в селі Пляшева на Рівненщині, Почаївську лавру на Тернопільщині та собори і храми Києво-Печерської лаври. Саме тут знайшов він учня, побратима й найкращого друга Федора Коновалюка. Разом вони виконували повні комплекти ікон для іконостасів Покровської церкви на Пріорці й церкви Святого Макарія на Татарці в Києві.

На момент жовтневого перевороту 1917-го Їжакевич був уже зрілий майстер. Перші роки радянської влади він працював художником клубу робітників Куренівського шкіряного заводу в Києві. Одночасно, маючи право викладати малювання в середній школі, пішов у радянську Єдину трудову школу й понад 10 років, до 1932-го, працював там. Та цього йому було замало. Уперше в історії України шкільні підручники видавали рідною мовою – Їжакевич ілюстрував їх, робив малюнки для хрестоматій.

 

У 1920-ті й пізніше Іван Сидорович переважно працював у галузі станкового живопису. Протягом 1926–1928 років писав картини для Київського, Харківського, Дніпропетровського та Чернігівського історичних музеїв, продовжував займатися книжковими ілюстраціями. Лише протягом 1937-го вийшли друком ілюстровані ним збірка Івана Франка "Бориславські оповідання", повість Михайла Коцюбинського "Фата Моргана", драма-феєрія "Лісова пісня" Лесі Українки. Тоді ж розпочав роботу над циклом ілюстрацій до "Кобзаря" Тараса Шевченка, який вийшов 1939-го, й над малюнками до повісті Григорія Квітки-Основ'яненка "Пан Халявський", що вийшла 1941 року.

1939-го Іванові Сидоровичу виповнилося 75 років. Він виношував нові задуми, значне місце займала робота над ілюстраціями до "Енеїди" Котляревського.

Під час Другої світової війни художник не виїздив з окупованого Києва.

Продовжив працювати над "Енеїдою", навчав, малював, брав участь у виставках.

У підвалі свого будинку Їжакевич ховав дві єврейські сім'ї. Тоді ж розписував Свято-Покровську церкву на Подолі.

У 1944–1945 роках знову затребуваними виявилися його навички реставратора. У Покровській церкві на Пріорці Їжакевич писав образи для іконостаса – Богоматері та Спасителя по боках від царських воріт, також ікони Покрова Богоматері і Преображення Господнього, ікону святого мученика Трифона.

"Хто ж в Україні не знає Івана Їжакевича? Малята-­дошкільнята та менші школярі люблять його ілюстрації до казок, старшокласники бачать репродукції його картин у підручниках. Письменники та читачі знають його як чудового ілюстратора", – виголошував промову український художник Василь Касіян на ювілейному вечорі з нагоди 80-річчя Їжакевича 1944-го. Проте тільки близькі знали, що під час святкування свого 80-річчя Їжакевич працював іконописцем у Покровській церкві на Пріорці.

1951-го Їжакевичу надали звання народного художника України. Загалом він створив понад 20 тис. робіт, зокрема майже 200 ілюстрацій до творів Тараса Шевченка.

Художник був двічі одружений – уперше під час навчання в Петербурзі, вдруге – вже в Києві.

Останню картину розпочав писати за тиждень до смерті. Він пішов із життя 19 січня 1962-го, наступного дня після святкування 98-річчя. Поховали художника на Байковому кладовищі в Києві.

Життя його склалося так, наче хтось нагорі вирішив розвіяти його дитячі гіркі думки: "… Ще перед тим, як переселився до дядька, бувши перший раз у Лаврі, зайшов до чудотворної ікони, щоб вона почула його теплу молитву, а також зцілила його поношений черевик. Виходячи з церкви, зачепився за поріг, так зовсім роздер його. Так не хотілося з'являтися перед дядьком у рваному черевику. Йдучи назад все думав, як то прикро, що Бог частіше допомагає багатим та заможним", – писав у автобіографії.

×