До річниці Голодомору українці влаштували голодування біля офісА ООН у Нью-Йорку
"Вбивця завжди намагається приховати свій злочин, замести сліди своєї кривавої дії, глибоко закопати правду про свої диявольські діла, ошукати людей і стати перед ними оправданим, – пише журнал "Авангард" у березні 1948-го. – Так було 15 років тому. Коли московсько-большевицькі володарі голодною смертю вбивали мільйони українців, вони намагалися ретельно приховати від людського ока і від ока всесвіту свій страшний нелюдський злочин. Вони правду закопували разом із трупами – жертвами смертоносної ідеї комунізму. Вони правду засипали брехнею, облудою, цинізмом. Але правди не приспати, бо немає на землі більшої сили, ніж правда. Правда людська і Правда Божа. І смертоносці комунізму безсилі проти правдоносців національної свободи".
Часопис видавала Спілка української молоді у Мюнхені. Місто – після Другої світової війни – перебувало в американській окупаційній зоні. У таборах "переміщених осіб" жили кілька тисяч українців, які рятувалися від репресій у СРСР. 14 березня 1948-го вони провели першу маніфестацію в пам'ять про загиблих від Голодомору 1932–1933 років.
Американці намагалися підтримувати дружні стосунки з СРСР. Тому заборонили демонстрантам виголошувати промови. Дозволили тільки релігійну відправу Української автокефальної православної церкви. На неї зійшлося близько 6 тис. осіб. Після служби колона влаштувала ходу вулицями міста. У звітах сказано, що несли 158 великих вінків. Дрібних букетів не рахували.
"Мюнхен довго ще стояв під враженням баченого, – пише "Авангард". – Від його вулиць і кварталів рознесеться вістка про цей день по всьому світі, і світ узнає те, чого він досі не знав. І здригнеться від цієї вістки ворог – убивця мільйонів українських душ. Бо встане Правда на цілій землі, встане воля, встане Україна, і навіки впадуть кайдани кривавої большевицької комуни!"
Подібні акції відбулися і в інших німецьких містах. У трьох таборах англійської зони – Ганновері, Фаллінгбостелі та Зеєдорфі – у вшануваннях взяли участь понад 3 тис. осіб. У Зеєдорфі, окрім українців, до скорботної ходи долучилися естонці, латвійці, литовці, поляки й білоруси.
Більшість "переміщених" українців перебираються за океан – у США, Канаду, Австралію. Тему Голодомору підтримують переважно наддніпрянці, зокрема згуртовані в "Демократичне об'єднання бувших репресованих українців совєтами" – ДОБРУС. Через 20 років створено Світовий конгрес вільних українців. Його учасники ставлять за мету хоча б раз на п'ять років – до круглих і напівкруглих дат – публічно вшановувати загиблих під час Голодомору.
"У 45-річницю цієї великої трагедії перед нами встають постаті наших братів і сестер, закатованих і замучених лютим ворогом, ім'я якого – СССР, – пише діаспорна газета "Свобода" 16 вересня 1978-го. – Хто бачив це, хто переносив на собі жах тієї узурпаторської влади чи чув про те все, в кого померли члени його родини, той не може почувати себе спокійно, щоб будь-чим не спричинитися до відзначення цієї великої голодової трагедії. Одначе справа відзначення затяглася, бо замість відзначити і вшанувати пам'ять жертв Голоду в квітні або в травні, коли смертність наших братів і сестер доходила до свого вершка, коли в ці місяці вмирали від мук і страждань десятки і сотні людей кожного дня, коли вимирали цілі села і хутори, а на бруках великих міст – Харкова, Полтави, Дніпропетровська, Києва та інших – лежали десятками і сотками трупи мертвих селян і підлітків, які тікаючи з рідних осель, покидаючи своїх батьків і матерів, у більшості вже померлих, шукали за будь-якою поживою, і самі падали від виснаження і голоду. Проте, хоч і з запізненням, але ця подія буде відповідно відмічена".
Біля головного офіса Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку 12 українців влаштовують голодування. Ще два десятки осіб роздають листівки з інформацією про Голодомор перехожим. Серед учасників акції – Костянтин Степовий. Його батько і дві сестри загинули під час Голоду. Показово не вживає їжу протягом двох днів. Протестантів відвідують дипломати з різних країн. Їхні вимоги переказують генеральному секретарю ООН Куртові Вальдгайму.
Основні заходи проходять 22 жовтня 1978 року в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі. Губернатор видає розпорядження про офіційне відзначення цієї дати на всій території штату. У церкві Святого Андрія Первозванного – зведеній як меморіал за загиблими під час Голодомору – відбувається панахида. Далі – жалобна хода і промови. Урочистості завершують співом "Ще не вмерла України".
– Голод в Україні був найжахливіший на півдні, степовій частині, – каже генерал Петро Григоренко, який нещодавно переїхав до США з Радянського Союзу. – Голод був не тільки в Україні, а також на Дону, Кубані і Тереку. Все населення Далекого Сходу взимку 1931–1932 року перейшло по льоду Амуру і Усулі й пішло в Маньчжурію. Вони не схотіли вмирати з голоду, у них також все забрали. Пізніше совєтська влада висилала людей, щоб заселити Далекий Схід. Штучний голод могла придумати тільки комуністична влада. Нагадайте іншим народам про те, що вони також вимирали. Нехай вони також відмічають це.
Громадський комітет ставить два завдання, які треба виконати до 50-річчя трагедії. Перше – видати пропам'ятну книжку з документами і спогадами очевидців. Друге – встановити пам'ятник загиблим в одному з найбільших міст США – Вашингтоні або Нью-Йорку.
"Пам'ятник цей буде свідчити про нашу пам'ять, любов і пошану до наших мучеників, – йдеться у заяві комітету. – Перед світом він свідчитиме про те, що може вчинити ворог, оволодівши чужою країною. Рівно ж буде свідчити про нашу національну зрілість і про те, що ми вшановуємо і пам'ятаємо про наших мучеників".
Монумент встановлюють у Канаді – біля мерії Едмонтона. Шкільна округа Торонто впроваджує в навчальну програму старших класів вивчення Голодомору. Професор тамтешнього університету Орест Субтельний розробляє серію історичних лекцій. Знімають документальний фільм "Жнива розпачу". Він отримує головні призи на кількох міжнародних кінофестивалях.
"Комітет українців Канади за підтримки урядових кіл цієї держави створив українською та англійською мовами фільм "Жнива розпачу", який з антирадянських позицій висвітлює голод 1932‑1933 років в Україні, – інформує центральний комітет Компартії України керівник республіканського КДБ Степан Муха 5 листопада 1984-го. – Фільм частково профінансовано міністерством культури Канади. Його прем'єра має відбутися в Монреалі, Торонто і Вінніпегу. 30-хвилинний варіант записано на відеокасети, які можуть засилатися в Радянський Союз. "Кінофальшивку" планується дублювати російською, французькою, німецькою й іспанською мовами. КДБ республіки повідомляє про просування в західні засоби масової інформації матеріалів, які розвінчують провокаційний характер демонстрації фільму про Голод".
До праці над дослідженнями Голодомору долучаються американські фахівці. Конгрес США створює спеціальну комісію. Через два роки затверджують результати розслідування. Тоді ж виходить книжка британсько-американського дослідника Роберта Конквеста "Жнива скорботи: радянська колективізація і Голодомор".
"Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію в розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція була дуже простою і вкрай примітивною: нема народу, отже, нема окремої країни, а в результаті нема проблем. Така політика в класичному розумінні цього слова означає геноцид", – стверджує виконавчий директор комісії Конгресу США Джеймс Мейс.
Обличчям до стіни висіла людина, судячи по одежі – чоловік
– В моїй пам'яті Голод 1933 року не є абстракцією. Зором 8-річного хлопчика в шахтарськім селищі Донбасу я побачив тільки мікроскопічну часточку нашої національної трагедії, – каже поет і журналіст Володимир Біляїв (1925–2006) під час відзначення 45-річчя Голодомору в американському Саут-Баунд-Бруку 22 жовтня 1978-го. Він народився в Донецьку. Після Другої світової війни перебрався в Німеччину, пізніше – у США. 15 років очолював українську службу радіостанції "Голос Америки". – Присутні тут земляки з Донеччини пам'ятають літні клюби-театри, огорожені високими парканами. Там показували кінофільми, влаштовувалися вистави самодіяльних гуртків, провадилися пропагандивні лекції і мітинги. Весною і восени ці агітпункти були порожніми, а тому були улюбленими місцями для хлоп'ячих розваг. Там можна було скакати з лавки на лавку, ховатися під сценою, а на сцені без кіноекрану і без куліс можна було, як це називають батьки, ходити на голові.
Одного весняного ранку після нічної дощової зливи з гуртом однолітків я побіг на цю арену. Пригадую, як невисокими бічними східцями галаслива зграйка хлопчиків злетіла на гомінкий дощаний поміст сцени. І оніміла. В кутку сцени перед нами на мотузку, якою влітку пересувається заслона, обличчям до стіни висіла людина, судячи по одежі – чоловік. Під ним коло дерев'яної лавки лежав труп жінки, обіймаючи загорнене в ряднину немовля, як пізніше виявилось, мертве. А рядом, прихиливши голівку до стіни, сиділа дитина років 5 чи 6 із відкритими, але вже невидющими очима.
Щодуху ми побігли до своїх хат сказати батькам про страшну картину в літнім клюбі. За якийсь час до його брами під'їхала запряжена двома шкапами санітарна лінійка з брезентовою халабудою і намальованими на ній червоними хрестами. Міліціонери поклали трупи на неї і десь повезли. "Хто вони?" – запитав я маму. Вона разом зі мною дивилась у вікно і шепотіла слова молитви: "Це, синку, наші селяни".
Незабаром до нашої хати з далекої Київщини прибилися, рятуючись від голодної смерті, мій дядько з тіткою і двома моїми двоюрідними братами. Я бачив, як вони – виснажені і згорьовані – цілували скибки гливкого пайкового шахтарського хліба, збирали зі столу крихітки і тихо оповідали про голодну смерть небачених мною ніколи кревних з нашого селянського роду.
Оповідали про активістів зі щупами, про розвалені печі й комини, про пограбовані скрині і потовчені горщики. Я бачив і чув, як ридала мати і, зціпивши зуби, ковтав сльози мій батько, котрого чотири роки пізніше потягнуть на смерть у сталінсько-єжовських костоломнях. Уночі мій двоюрідний брат, із котрим ми разом спали на кожусі на підлозі, старший від мене на три роки, і як мені тоді здавалось, багато мудріший і доросліший, на моє запитання – хто ж це таке лихо робить нашим людям, – відповів двома словами: "Комуна проклята". І цим він визначив моє місце на шляхах життя.
3 
35413
Коментарі