Похорон семінариста Петра Чорнія переріс у страйк
"Ваш син Петро Чорній, слухач III курсу чоловічої учительської семінарії у Львові, наклав на себе руки", – таку телеграму отримав вранці 27 березня 1912 року житель села Фраґа – тепер Рогатинський район Івано-Франківської області – Григорій Чорній.
Хлопець вистрелив собі у праву скроню з револьвера біля Кайзервальду – лісу на околиці міста. Причин не повідомляли.
За кілька годин прийшов лист: "Дирекція чоловічої учительської семінарії і Крайова шкільна рада відрахувала з тутешнього закладу Петра Чорнія за ведення у школі демонстраційної агітації крайньо-радикального напрямку, що полягала в поширенні створених із цією метою листівок. Про це повідомляємо вам".
Очевидно, листа надіслали раніше за телеграму. Відрахування із семінарії спонукало Петра Чорнія до самогубства.
"Син бідного селянина покинув чорну ріллю не для того, аби шукати собі щастя, – писала про небіжчика газета "Свобода". – Не хотів учитися ані для золотого ковніра, ані для високої пенсії, ані для гонорів. Хотів стати народним учителем. Хотів на селі вчити свого брата-хлопа. В науці та поведінці був взірцевий. Усі його подивляли".
Учительська семінарія у Львові – на той час столиці провінції у складі Австро-Угорської імперії, виховувала майбутніх учителів сільських шкіл. Тут здобували освіту представники двох найчисельніших народів краю – українці та поляки. Аби виділятися серед загалу, семінаристи-поляки носили на одязі металевих орликів, українці – значки у формі лева, давній символ Галицької Русі.
Представники обох національностей поширюють серед колег патріотичні листівки. Поляки продають картки з портретами Теофіла Вишневського і Йосифа Капустинського, страчених під час невдалого повстання 1847 року. Виручені кошти передають на розвиток польських просвітніх організацій.
Ця діяльність суперечить шкільному статутові як протидержавна агітація. За порушення передбачені покарання – від догани до відрахування. Однак дирекція заплющує очі – серед викладачів переважають поляки. Вони декларують вірність імперії, однак поза очі мріють про відродження Польщі, яка у XVIII ст. займала територію від Балтійського до Чорного моря.
Натомість громадянська активність українців дратує керівництво семінарії.
Учитель польської мови Бутковський дає гроші одному учню, щоб той придбав декілька українських листівок. Так ловлять на гарячому Петра Чорнія. Той поширює друковані портрети козацьких ватажків Максима Залізняка й Івана Ґонти. Іще має фото матері першого українського терориста Мирослава Січинського. Гроші віддає товариству "Рідна школа".
На нараді вчителів семінарії вирішують відлучити Чорнія від занять. Викладачі-українці надсилають протест до Крайової шкільної ради. Але серед її керманичів переважають поляки. Рішення затверджують. Ще й по всіх середніх навчальних закладах краю розсилають вказівку: "Не приймати Петра Чорнія на навчання без окремого розпорядження Крайової шкільної ради".
Для хлопця це звучить як вирок.
"Біля домовини Чорнія" – так називається фейлетон Катерини Гриневич. Львівський часопис "Діло" публікує його в день похорону самогубця. Дитяча письменниця розповідає, що часто бачила хлопця в місті, коли той поспішав на обід до їдальні товариства "Труд". Завжди усміхнений, у чистій вишиванці та з патріотичним значком на грудях. Він був улюбленцем товаришів.
"Це буде звичайний похорон, тільки людей за ним піде більше, – стверджувала Катерина Гриневич. – Із-під склепіння понурої клінічної каплиці винесуть земські останки дитини-ідеаліста, що за своє розуміння ваги освіти, за любов до всього, що рідне, збризкала кров'ю узгір'я Кайзервальду. На Личаківському кладовищі піднесеться нова могила. Весна любовно вкриє її барвінковим листям. Ми не покинемо тієї могили при жодному національному святі й часто зупинятимемося над нею зі своїми синами. Ліг у ній молоденький Чорній – як цвіт, що напровесні вбирається в молоду красу, а там опиняється під лютою хмарою".
Насамкінець письменниця заявляє, що смерть Петра Чорнія не спричинить публічних демонстрацій. Може тільки стати наукою на майбутнє для української молоді: "Ми не будемо скликувати віче. Не розводитимемо безплідних дискусій над тим, що нашим дітям кладуть до рук убивчу зброю люди, яким повинен бути найближчим євангельський ідеал. Ми цілі віки плекали в наших дітях лагідність голубів. Добудьмо ж тепер із їхньої внутрішньої істоти біблійну хитрість вужів. Учімо їх, хай будуть ховзькими в руках ворога. Хай будуть небезпечними своєю духовною силою. Хай у них будуть міцні лікті для життя. А те, що вони роблять для народної ідеї, хай буде хитре, розумне і сховане глибоко".
Без гучного протесту не обходиться. Того ж дня серед українських учнів Львівської академічної гімназії та її філії поширюють відозву анонімного комітету: "Довгий ряд мучеників, які воліють віддати своє життя і не погодитися з пануючими в нашому шкільництві стосунками, – поповнила нова жертва. Вона впала за таких обставин, що ми не маємо права мовчки перейти до порядку денного. Нехай цей день буде днем загального протесту! Нехай у всіх наукових закладах вибухне страйк! Вчинити так – ваш обов'язок. Тож зробіть це – з гідністю і повагою!"
Одразу після дзвінка на перший урок гімназисти залишають класи. Викладачі намагаються затримати їх. Зачиняють усі виходи. Діти вилазять через вікна.
На горі Високий Замок проводять коротке віче. По обіді біля моргу на вул. Пекарській збираються щонайменше п'ять тисяч осіб, половина з них – молодь. Організованими рядами рушають на Личаківський цвинтар – за 300 м звідти.
На чолі колони йдуть гімназисти в уніформах і хор товариства "Бандурист". Слідом несуть два вінки. Один звичайний – від родини. Другий – терновий, підписаний "Товаришеві мученикові – товариші". Далі друзі Петра Чорнія несуть на плечах домовину. По сторонах вартують члени пожежно-руханкового товариства "Січ". Позаду слідують родичі небіжчика, семінаристи, студенти.
Біля могили бере слово депутат парламенту Лонгин Цегельський. Виступ не наважуються опублікувати навіть найрадикальніші часописи. "Свобода" обмежилася переказом: "Це була бойова промова, звернена проти Крайової шкільної ради. Промовець коротко переказав історію наших мук в останні декілька років і закликав молодь добровільно не відступати з поля бою. Сказав, що нинішня жертва повинна стати останньою такого роду. На майбутнє належить взятися до поважної праці, яка ясно вкаже нам шлях до національного відродження".
Усього виступають дев'ять промовців. Хор виконує траурні пісні. "Ще не вмерла Україна" підхоплюють усі присутні.
Труну опускають до ями, і присутні рушають у центр міста. Щоб не допустити натовп до будинку намісництва, встановлюють кордон поліції. Починаються біганина та крики. Частина учасників похорону ховається в костелі бернардинів, де саме відбувається вечірня служба.
Коли ситуація заспокоюється, молодь збирається перед костелом. Ідуть до площі Ринок. Із балкона будинку товариства "Просвіта" до присутніх звертається письменник Ярослав Веселовський. Він жорстко критикує Крайову шкільну раду.
Того ж дня страйкують українці в Перемишлі – тепер територія Польщі, та Коломиї – зараз Івано-Франківська область. Вихованці перемишльської гімназії вимагають звільнити їх від навчання – на знак солідарності зі львівською молоддю. Після відмови йдуть із занять самовільно. Залишаються лише кілька відділень першого класу. На міській площі співають патріотичні пісні й виголошують промови. Повертаються до будинку гімназії. Виносять вхідну браму, б'ють вікна та беруть в облогу кабінет директора. Викладачі мусять скасувати заняття.
Українська преса вимагає покарати винуватців самогубства семінариста Петра Чорнія.
"Чи така сама кара спіткала би учня, який продавав би картку з портретом матері Вишневського чи Капустинського? – зверталося "Діло". – Як назвати шпигунсько-провокативне ремесло професора й учня, які підступним способом придбали картки – corpus delicti (предмет злочину. – Країна)? Виконування влади над школами й учнями руської народності Крайовою шкільною радою можна назвати не інакше, як руська школа в польськім ярмі".
Покарання не бариться. Але стосується воно тільки однієї сторони конфлікту.
В українських гімназіях скорочують кількість вихідних. Напередодні Великодня учні, більшість із яких походили із сіл, можуть роз'їхатися по домівках на день пізніше. Учасникам похорону зараховують пропущені "без поважної причини" заняття, що тягне за собою погані оцінки з поведінки. Закривають бурсу Руського педагогічного товариства ім. кардинала Сембратовича – припускають, що звідти вийшла думка про влаштування страйку.
Заняття у перемишльській гімназії зупиняють на місяць. Учнів зобов'язують відвідати скасовані уроки. Також їм дають догану з попередженням: якщо протести повторяться, заклад зачинять назавжди. 12 вихованців Львівської академічної гімназії – імовірних організаторів протестів, відраховують із навчального закладу.
Серед паперів Петра Чорнія знаходять листа, в якому той парирує звинувачення у продажі листівок: "Ця справа найліпше показує, які аномальні відносини панують в семінарії. Коли поляки продають картки на прибуток ТШЛ (Товариство народних шкіл, польська просвітницька організація. – Країна), дирекція дивиться на це крізь пальці й зовсім не притягає до відповідальності цих учнів. Тим часом коли Чорній продавав картки на прибуток "Рідної школи", то цю справу віддали аж Шкільній раді. Чи Шкільна рада знає про те, що учні-поляки розпродають картки? Це їм дозволено, а українцям – ні? Чи Шкільна рада також вважає поляків за упривілейованих і вважає, що їм дозволене те, що українцям заборонене?"
Імовірно, цю замітку Чорній планував надіслати до якоїсь з українських газет. Однак вирішив зачекати рішення шкільної ради. Коли ж дізнався про її вердикт, емоції взяли гору.
Текст опублікували вже після похорону Петра Чорнія.
Двоє гімназистів застрелилися в кареті
"Самовбивча манія шириться серед сучасної молоді у відстрашаючий спосіб. Немає дня, щоб часописи не донесли про якесь самогубство або хоча б про самогубчий намір", – писала газета "Нове слово" від 27 березня 1912 року.
На початку ХХ ст. у Львові стрімко зросла кількість самогубств. Люди вкорочували собі віку через банкрутство, нещасливе кохання чи внаслідок нервових розладів. Значну частку небіжчиків становили гімназисти й учні середніх шкіл. Пік припадав на травень-червень, коли юнакам видавали свідоцтва з оцінками. Влітку випускники також складали матуру – іспит, за результатами якого можна було вступити до університету. Провал часто ставав причиною розпачливого вчинку.
Едвард Вітвицький навчався в гімназії ім. Франца Йосифа. Був одним із найкращих учнів, отримував стипендію. 17 листопада 1897 року на занятті з релігії не зміг відповісти на запитання зі старої лекції й отримав "двійку". Роздратований вибіг із приміщення гімназії, застрибнув до карети й попросив відвезти його на вокзал. Коли прибули на місце, кучер застав труп. Дорогою Вітвицький випустив собі у скроню кулю.
Директор гімназії Франц Бесядецький був змушений розіслати по часописах пояснення: "Світлої пам'яті Едвард Вітвицький уже протягом тривалого часу проявляв велике зденервування і часто розмовляв з колегами про самогубство. І хоча раніше мав у науках добрий поступ, в останні місяці на деяких предметах давав слабі й навіть неповні відповіді. На таке зденервування вплинули різноманітні позашкільні обставини".
29 січня 1899-го, гімназист Рудольф Ріфезес також застрелився у кареті. Наступного дня він мав отримати свідоцтво за перше півріччя.
"Не всі учні гімназій або реальних шкіл можуть бути геніальні, не всім визначені наперед високі становища, ворота до яких відчиняє матура, – писала газета Kurjer Lwowski від 4 квітня 1902 року. – "Двійка" тягне за собою видатки, що для багатьох стають страшним і нестерпним тягарем. Мимовільний розпач і роздратування не раз виливаються в різні репресії та побої зі сторони родини. Вручення свідоцтва з поганою оцінкою стає вироком".
На початку 1910-го Міністерство освіти розіслало розпорядження видавати свідоцтва успішності безпосередньо учням, а не надсилати батькам поштою. Рекомендували також проводити роз'яснювальні бесіди з учнями, в яких були погані оцінки. Якщо мали підозри, що хтось може накласти на себе руки, – негайно повідомляли батькам.
7 
35413
Коментарі