Головний отаман Симон Петлюра викликав до себе диригента Олександра Кошиця й композитора Кирила Стеценка - голову Музичного відділу Міністерства освіти. Доручив протягом тижня організувати капелу для виїзду за кордон - пропагувати Україну. Було це 2 січня 1919-го. Українська республіканська капела прославилася потім у всій Європі й обох Америках. Очолив її Кошиць - Стеценко голосував за нього.
У мемуарах Олександр Кошиць згодом написав, що Стеценко - підступний інтриган, і нібито сам хотів керувати капелою й виїхати з нею за кордон. Мабуть, тут рукою мемуариста водила ревність. Бо щойно створений колектив урятував таки Кирило Стеценко. Під загрозою більшовицького наступу Директорія поспішно покинула Київ. І Кошиць, нічого не сказавши капелянтам, 26 січня 1919-го сам виїхав в урядовому вагоні на Тернопіль. Вважав, що все загинуло. А за два тижні дізнався, що Стеценко, практично пішки, привів капелу з Києва до Кам'янця-Подільського, де тоді осів уряд Української Народної Республіки. Вражений диригент прибув туди. Пише: "Капела зробила на мене прямо страшне враження, такого хорового дрантя я ще на віку свойому не бачив. Співати не вміють, виють як вовки, маса безголосих. Це халтура, а нам у Європі співати!"
За кілька місяців саме ці люди зробили справжній фурор у Празі, Відні, Парижі, Лондоні, Барселоні. Але до того два фундатори капели навіки посварилися. Стеценко, за словами Кошиця, скаржився на нього Петлюрі, обзивав диктатором і монархістом - нібито головний отаман про це згодом сам йому розповідав. Та попри все, твори Стеценка незмінно залишалися в репертуарі капели, коли наприкінці квітня 1919-го вона виїхала за кордон. А сам Кирило Стеценко невдовзі повернувся до Києва.
Більшовики його на службу не взяли. Пішов працювати до Дніпросоюзу - спілки кооперативних товариств. У ній був культурно-освітній відділ. Кирило Стеценко завідував там музично-хоровою секцією. Створив Першу та Другу мандрівні капели. З останньою у вересні-жовтні 1920 року вирушив Україною. Маршрут: Корсунь - Бобринськ - Сміла - Черкаси - Балаклія - Златопіль - Новомиргород - Єлисаветград - Вознесенськ - Одеса - Тульчин - Вапнярка. Ця подорож була не перша й не остання в житті Стеценка. Ще в молодості з хором Миколи Лисенка він об'їхав усю Україну.
Співати не вміють, виють як вовки, маса безголосих. А нам у Європі співати!
Другим диригентом і концертмейстером у тій концертній мандрівці був Павло Тичина. Вів щоденник подорожі. Капела займала два телячі вагони, причеплені до військового ешелону. На даху - нелегальні пасажири, яких тоді звали "горобцями". Вагон - як шахта, писав Тичина. Відкидне вікно вгорі, тож видно тільки на верхніх полицях, а нижні звалися "катакомби" - бо там завжди темно.
Стеценко їхав разом з усіма. Свою верхню полицю називав "ложем озлоблєнія". Бо було чути, як "горобці" на даху матюкаються. Або хто-небудь із них звісить ноги прямо перед вікном. Тоді Стеценко декламував вірш Брюсова "О, закрой свои бледные ноги!" Тичина віддавав йому свою порцію тютюну й Кирило Григорович у вільний час набивав цигарки.
Говорив трохи затинаючись, вставляв церковнослов'янські або російські слова й вирази. Коли у вагоні починалася трапеза, Стеценко цитував нібито якогось філософа: "Питаніє в жизні чєловєка імєєт громаднєйшеє значеніє". Його питали: ви знаєте тільки цього філософа? "Ні, був ще один, який казав, що кошти ще більше значення в житті людини мають, бо без оних і саме питаніє нічого не важить!"
Умів жартувати, викликав вибухи сміху, при цьому залишався серйозний, тільки очі хитро блищали й вуса ворушилися. Ще не всі капелянти були знайомі між собою, і коли Кирила Григоровича питали про яку-небудь хористку з іншого вагона, казав: "Вона якщо не веліколєпіє, то принаймні все-таки ліцепріятіє!"
Всю дорогу, починаючи від самого Києва, в поїзді чути були стрілянину - то одиночні постріли, то цілі кулеметні черги. Українське селянство вже скуштувало влади більшовиків і тепер масово повставало. Під Новомиргородом отаман Хмара зніс колію на 50 верст, три дні поїзди не ходили. А в Златополі під час концерту міліція в залі арештувала місцевого вчителя - щось не те сказав. Серед хористів одразу улаштували перевірку документів - бо часом повстанці переодягалися артистами. Бувало, збирається на концерт усе місцеве радянське начальство, сідає в першому ряду, відкривають завісу, а на сцені вже чекає кулемет.
Дорогою баси ходили дрова красти, а тенори - по воду. Коли треба перенести рояль або підштовхнути вагон - баси з тенорами об'єднувалися. Інколи Стеценко йшов до другого вагона - в "пульку" грати. Любив розказувати, як колись парубкував. Дівчатам-хористкам ці розповіді здавалися неймовірними: він же все-таки особа духовного звання - священик.
Капелі Кошиця в Парижі було легше завоювати прихильність публіки, ніж Стеценковим хористам на Черкащині
Поїзд ішов через Черкащину - батьківщину Стеценка. Місця гайдамацькі, в кожнім селі свій Гонта і свій Залізняк, перед їхнім потягом перекинули два вагони з паровозом. При тім - мало не в кожному селі є "Просвіта", свій драмгурток і хор. Тож капелі Кошиця в Парижі було легше завоювати прихильність публіки, ніж Стеценковим хористам на Черкащині. Бо європейці нічого подібного не чули, а тут місцеві хористи-аматори співали той самий репертуар. От заїхав Стеценко з капелою в одне село надвечір: корови з поля йдуть, а в якійсь хаті дитячі голоси співають "Реве та стогне". Місцеві хлопці десь на колодках затягнули "На вгороді верба рясна". Цю пісню любила й капела співати - Кирило Григорович сідав по-турецьки і виводив парубочим тенором.
Селяни часто просили в капелянтів нот, бо хотіли співати Стеценка, Леонтовича, Лисенка, а записів нема де купити. Іноді на якійсь станції їх запрошували заїхати з концертом ще й на хутір. Чого б не поїхати? Але Стеценко не пускав без репетиції:
- Не можна все робити хапком-лапком!
Для червоноармійців концерти - благодійні. У залі курять немилосердно. У Єлисаветграді - нинішній Кіровоград - солдати безкоштовно займають весь верхній ярус і кидають звідти недопалки в зал. Розглядають хористок і вголос діляться враженнями:
- Вот ета мордочка нічяво!
Одначе, коли в кінці концерту звучить "Заповіт" - встають, а командири беруть під козирок.
Туалетів у вагоні не було. На зупинках мужчини йшли по один бік потяга, дівчата - по другий. Особливо це тяжко в степу на Херсонщині - жодного дерева чи куща. У вагонах спали не роздягаючись. У більших населених пунктах зупинялися днів на два, тоді милися й спали по хатах. У таких умовах за кілька тижнів нерви перестають витримувати і люди легко заводяться сваритися між собою. Цю ситуацію адміністратор Олександр Чапківський називав "несваренієм общественного желудка". У Єлисаветграді він полаявся з Кирилом Григоровичем через дрібницю: чи повинна адміністрація розклеювати афіші? Чапківському дали відпустку на три дні, щоб заспокоївся.
Червоноармійці безкоштовно займають весь верхній ярус і кидають звідти недопалки в зал
Двоє молодих капелянтів у тому ж Єлисаветграді вирішили одружитися. Вінчав їх сам Кирило Григорович. Ідуть усі до церкви біля базару. Місцевий піп просить Стеценка показати документ, що він справді священик. Кирило Григорович облачається в ризи. Молоді стають, як годиться. На крилосі співають тільки чоловіки-капелянти. Публіки набирається повно - тільки місцевих попів прийшло четверо. Приглядаються, слухають - відправа йде українською, а не церковнослов'янською. Коли доводить службу до кінця, всі вітають і його, і молодих.
"В Одесі довго із захопленням згадували, як отець Стеценко, викликавши велике зворушення концертами своєї капели, в одну неділю в Свято-Дмитрівській церкві відправив натхненно в українській мові Службу Божу при співі своєї капели, - пише Іван Власовський у "Нарисі історії Української Православної Церкви", що вийшов у Нью-Йорку. - Цією відправою була заснована в Одесі українська парафія. Такою ж відправою, з участю української капели, при проповіді українською мовою, були засновані отцем Стеценком українські парафії в Єлисаветграді, Черкасах та інших містах".
Коли поїзд підходив до якогось міста, всіх найбільше цікавило, чи ходять тут радянські гроші. Бо в них інших не було, а радянські ще брали не всюди. Прибутків від мандрівки передбачалось 1 млн 360 тис. Під кінець подорожі до цієї цифри недобрали половину. Але в Одесі дешева сіль. Тичина зі Стеценком купили півпуда, а класти нема куди. Кирило Григорович бере свої запасні шкарпетки, зав'язує на них дірки й зсипає сіль туди. Сміються обидва.
- А дивно було б бачити Миколу Лисенка з мішком солі! - каже Тичина: в українській музичній ієрархії Кирила Стеценка в той час вважали "другим після Лисенка".
Коли вони повернулася до Києва, Дніпросоюз реформували, одержавили. Стеценкові там місця не знайшлося. Переїхав із родиною в село Веприк під Фастовом, де останні півтора року життя прослужив священиком. З місцевим драмгуртком ставив спектаклі й сам у них грав. Заснував хор і мандрував із ним довколишніми селами. Бо де б він у житті не був - створював хор. Пісню любив над усе, хоча часто з іронією повторював:
- Хіба я п'яний, щоб співати?
Заразився тифом, причащаючи хворого селянина
1882, 24 травня - Кирило Стеценко народився в с. Квітках Канівського повіту, нинішня Черкащина. Був у батьків восьмим з 11 дітей, четверо померли малими. Батько - маляр-самоук, добре грав на скрипці. Не любив попів, навіть якось під п'яну руку обрізав косу священикові, за що отримав три доби арешту. Хотів, щоб Кирило помагав йому малювати - бо малий мав до того талант. Але мати, донька диякона, віддала 10-річного Кирила під опіку свого брата, який закінчив Київську духовну академію.
1892-1897 - вчився в Софійській духовній школі в Києві, з 1895-го диригував там хором учнів, цей хор і виконав його перші твори - "Хваліть ім'я Господа" та "Херувимська". 1897-го вступив до Київської духовної семінарії. До 1901 року працював помічником регента в хорі Михайлівського монастиря. 1899-го вступив до хору Миколи Лисенка, де працює помічником диригента. Бере участь у хоровій подорожі Україною. У цей час зробив перші хорові розкладки народних пісень.
1900-1902 - під час літніх вакацій подорожує Україною, записує народні пісні. Ще одна подорож із хором Лисенка. Призначений диригентом Київської семінарії. Обраний регентом хору київської "Просвіти". 1903-го закінчив духовну семінарію, працює учителем співу й музики Київської церковно-учительської школи. Познайомився з її директором Василем Липківським, майбутнім митрополитом Української автокефальної православної церкви.
1904 - вступив до музичної школи Миколи Лисенка. У серпні 1905-го одружився з Євгенією Антонівною Франківською (1885-1958). Мали трьох дітей: Настю - народилася 1906-го, Зінаїду - 1907-го та Вадима - 1914 року.
1907 - при обшуку на київський квартирі Стеценка знайшли його власний варіант музики гімну "Ще не вмерла Україна". Засланий на Донщину - нинішнє місто Шахти Ростовської обл. в Росії. За кілька місяців переїхав до Білої Церкви, де у 1908-1909 роках служив регентом та вчителем співу в гімназіях. Наступного року переїхав з родиною до Києва, працював в Учительському інституті та фельдшерській школі на Лук'янівці. Жив на Великій Дорогожицькій, нині Мельникова, 50.
1910, червень - у пошуках заробітку виїхав з Києва до Тиврова на Поділлі - викладав співи в духовному училищі, начальником якого був материн брат. Улітку 1911 року висвятився на священика, отримав парафію в селі Голово-Русава - нині Олександрівка Томашпільського р-ну на Вінниччині. Господарював - розводив коней і голубів. І писав музику - духовну й світську.
1917, жовтень - повернувся до Києва, почав працювати в Музичному відділі Міністерства освіти УНР, згодом очолив цей відділ. Жив із родиною на Великій Житомирській, 6а, кв. 17.
1922, 29 квітня - помер, заразившись тифом від хворого селянина, якого ходив причащати. Той селянин потім одужав. Похований у Веприку, де служив священиком, - нині Фастівський р-н на Київщині. Павло Тичина записав у своєму щоденнику: "Похорон бучний, багато української стихії. Сльози дорослих парафіян і навіть дітей". Провести в останню путь "світлого батюшку" - так місцеві називали отця Кирила Стеценка - зійшлися більш як 10 тис. людей. 1958-го поруч із ним поховали дружину Євгенію Антонівну.
Музична спадщина Кирила Стеценка - понад 50 хорових творів, чотири кантати, десятки обробок українських народних пісень. Написав музику до кількох вистав. Та головне в його творчості - церковно-релігійні твори. Зокрема: "Панахида", яку присвятив пам'яті свого вчителя Миколи Лисенка, "Всенічна", три "Літургії", п'ять українських релігійних кантів, церковний хор "Хваліть ім'я Господнє", "Херувимська", "Милість спокою", "Хвалітесь, братіє".
Дружина умовляла виїхати з Києва
Він трохи нагадував Тараса Шевченка - високе чоло, настовбурчені вуса, дуже живі очі. Втім, у побуті, на жіночий погляд, "викликав скоріше жаль, ніж захоплення", згадувала згодом про Кирила Стеценка одна з його колишніх хористок у Веприку. Але коли брався диригувати, додає, - у нього можна було закохатися.
Дружина Кирила Стеценка Євгенія Антонівна була сирота, виховувалася в родині свого діда-священика в селі Лобачев на Київщині. У них часто збиралася молодь, переважно семінаристи. "Серед них був і Кирило Григорович, - згадувала невдовзі після смерті чоловіка. - Не виділявся він межи ними ні зростом, ні красою, але почувалася духовна його перевага над всіма, особливо при співах. Вдачею Кирило Григорович був веселий і на всякі штуки здатний. Любив малювати карикатури".
Їхнє весілля 1905-го було пишне: будинок задекорували прапорами, дерева в саду перев'язали солом'яними перевеслами, молода була в народному весільному вбранні. Увечері вдома грав духовий оркестр. Коли залишилися тільки свої, запрошені на весілля батюшки пішли танцювати "метелицю", аж ряси розвівалися, мов паруси. Молода десь поділася, і Стеценко голосно спитав: "А де моя с-с-тара?" - чим усіх насмішив.
Був непосидючий, не тримався дому. Молодша сестра Стеценка Ганна згадувала, що, коли повертався після якоїсь довгої відсутності, то брав її з собою до хати - щоб жінка менше сварилася.
- Дружина все умовляє мене залишити Київ, виїхати в село і стати попом. Ви розумієте, попом! Правити панахиди, ділити паляниці, сваритися за них із дяком. Хіба ж це для мене? - скаржився знайомому в одній розмові, нарікаючи на нестатки.
Уже з Тиврова на Поділлі, де Стеценко викладав співи в духовному училищі, писав у жовтні 1910-го до поета Олекси Коваленка, що сподівається отримати підвищення платні: "То їй-Богу, і попівства мені буде не треба. Буду жити собі тут тихенько, працювати та Бога хвалити, не будучи зв'язаний ні рясою, ні тими великими моральними обов'язками, які налагає на чоловіка ряса". Та він таки став священиком. Не так з охоти, як з необхідності утримувати сім'ю. Так само було й коли перебрався до Веприка.
1921-го Стеценка обрали професором Київської консерваторії. "Чотири дні на тиждень присвячую парафії, а три - Києву", - писав в одному з тодішніх листів. Того ж року брав участь у Всеукраїнському соборі, де висвятили єпископат Української автокефальної православної церкви, а Василя Липківського, давнього знайомого Стеценка - митрополитом УАПЦ.
7 
1
Коментарі