За десять років роботів важко буде відрізнити від людей

Про що говорили під час складання національного мультипредметного тесту

– Хотів, щоб дочка йшла на програміста. Рік навчання відбили б за місяць. Але вона вперта, як теща. Хоче на історичний. Каже, після війни Україні треба будуть історики, а не хакери, – неголений сивий чоловік попиває каву на ґанку біля ліцею "Ідеал" у Вишневому під Києвом.

Тут його донька здає НМТ – комп'ютерний онлайн-тест, за результатами якого абітурієнт має можливість вступити до університету.

– Хоче в Український католицький університет. Їздили дивитися кампус. Усе, як на Заході. Дружина боїться відпускати до Львова. Нам важко порозумітися, бо обоє Овни, ніхто не готовий поступатися. Маємо трьох дітей, і в усіх подвійні імена, – додає чоловік.

Батькові набридає чекати. Всідається навпочіпки в затінку, завантажує чат "Рулетка". Там можна знайти випадкового співрозмовника в будь-якій точці світу.

 

– Тиждень "обробляю" білорусів, – розповідає. – Учора мав розмову з жителькою Бреста, яка підпільно вироб­ляє документи, щоб утекти в Польщу. Каже, що живе біля військового містечка. У них не видно місцевої армії. Лише росіяни. Ґвалтують жінок, уночі влаштовують стрільбища на вулицях. Наважилася втікати, коли сусіди почали зникати сім'ями. Люди бояться рота відкрити. Одна сказала сусідці, що підтримує Україну. За тиждень ні її, ні чоловіка, ні чотирьох дітей – пропали безвісти. У хату підселили іншу сім'ю. Хто вони і звідки – невідомо. Мабуть, агенти, які стежать за настроями населення.

У чаті заводить розмову з білорусом Олександром, якому трохи за 30. Має шрам на підборідді.

– Вам хорошо, за вас защитилась ваша армия, – розмовляє пошепки, щоб батьки й сусіди не чули. – А за нас некому заступиться.

– Наша армія – це наш народ. Такі, як ти і я, пішли воювати, розумієш? – чоловік намагається бути переконливий, тому жестикулює: крутить пальцем біля скроні й націлює в екран дулю, коли згадує про білоруського президента.

– Я пошел бы воевать, но уже 12 лет в коляске. Когда был студентом, друг принес в общежитие наркотики. Выпили, чтобы повеселиться. Я через полчаса убежал. Думал, что иду в бассейн. Интересовался прыжками с вышки. Забрался на третий этаж и прыгнул на асфальт.

– Ви там не чекайте, доки українці переможуть, – кричить у слухавку чоловік під каштаном. – Робіть щось, бо так вивезуть і закопають кожного.

Один абітурієнт, аби підняти настрій собі та оточенню, приносить під ліцей барабан. Перехожі регочуть. Хлопець пропонує зняти стрес одноліткам, які нервують перед початком тесту. Один телефон ховає у внутрішню кишеню кофти, інший має намір здати на вході до класу.

– Не списуй, бо виженуть, – просить мати, яка заносить барабан додому. – У початковій школі нам стільки діагнозів ставили. Були підозри на аутизм. Учителі просили щось зробити з його гіперактивністю. А тепер з олімпіад не вилазить. Кажуть, у мене син – вундеркінд. Де ж ви були раніше? Ми змінили чотири школи. Я спочатку боролася, а потім зрозуміла: діти – як дерева. Ти можеш обіймати стовбур, але не змусиш гілля не хитатися на вітрі.

– Просив жінку з дітьми виїхати до сестри в Ірландію, а вона не хоче, – вусань у футболці з вишитим гербом біжить до кав'ярні по еспресо. Додає у каву три ложки цукру, розмішує, доки не оббризкує футболку. Гнівається й одним ковтком випиває гарячий напій. – Усі сусіди роз'їхалися. Мужики сплять, а я один під час нічних тривог мотаю зі своїми у сховище. Себе не жалко, тільки дітей. Хтозна, чи хватить у нас ракет для ППО. Росія будує заводи з шахідами, а ми надіємося на Байдена.

У його барсетці долари, євро, паспорт і військовий квиток. Шукає карту, щоб заплатити за лате для дружини.

 

– Завжди має вистачати часу на каву й жінку, – каже, коли підходить до дружини – білявки в бордовій сукні в горошок, яка ставить на капот автомобіля рожевий нетбук. У її сумочці вібрує iPhone останньої моделі – телефонує сестра з Одеси.

– Ну як ви? Живі? Наташа, ти хоч дітей у підвал ховай, – кричить у слухавку. – Нам тут непросто, бо щоночі шахіди з ракетами. А одесити в магазин бояться вийти. Сусідка пішла по молоко, а додому не повернулася. Ракета прилетіла біля торгового центру. Раніше могли купити путьовку на море за пів року. Тепер вчимося жити не днями, а годинами. Вночі лягаємо спати й не знаємо, чи побачимо світанок. Купили подарунок на весілля, а попали на похорон. У чоловіка родич мав у червні розписатися. Але поліг у бою.

Лунає повітряна тривога. Учнів проводять до сховища. Батьки чекають у затінку. Серед них – жінка з чорною пов'язкою на голові.

– Поховали племінника. Привезли з-під Бахмута в закритій труні. Сестра ридає. Приходить онук-першокласник. Каже: "Бабусю, не плач. Я заглядав у труну, татка там немає. Він до нас повернеться, просто ще не час". На день народження замовив іграшкову снайперську гвинтівку. Хоче в усьому бути схожим на батька.

О 15:00 розпочинається друга зміна. Батьки з випускниками сходяться ближче до 14:00. Хлопець у білій футболці з написом "Рускій воєнний корабель, іди на…" зриває з пляшки води етикетку. У кишені ховає шпаргалки з математики і смартфон. Мати нахиляється, щоб зав'язати йому шнурки на кедах. Батько дає останні настанови.

– В інших не підглядай. Бо нахапаєшся помилок. Роби сам. Ти все знаєш. Здаси все на 190+, купимо MacBook.

Дівчина у вишиванці тремтить, хоча на вулиці +30°C.

– Пізно боятися. Біжи, – мати цілує, потім витирає зі щоки доньки червону помаду. – Ми з татом чекатимемо. Коли вийдеш, на піцу підемо чи на суші. Якщо тривоги не буде, поїдемо в Київ, у грузинський ресторан. Пам'ятаєш, "роз-" і "без-" пиши із "з", префікса "рос-" в українській мові не існує. Не плутай складного речення з простим ускладненим. Шукай дієприслівникові звороти й однорідні члени. Ти, головне, здай, щоб хоч кудись вступити.

– У медичний хочеш? – перебиває дружину чоловік у футболці кольору хакі. Приїхав на кілька днів у відпустку з-під Білогорівки, щоб підтримати доньку. – То здай добре. Я платити не настроєний. Краще тобі квартиру на 18 років купимо.

– Ви бачили, почому тепер квартири? Таке враження, що це не Київ, а Берлін. Те, що до війни коштувало 50 тисяч, тепер 80–90, – жінка у джинсовій спідниці зустрічає знайому. Їхні діти разом ходили в садок. Тепер попали на одну сесію по НМТ.

– А ціни у Криму як попадали. У Ялті "трьошка" – 24 тисячі. За 100 тисяч можна купити готель. Утікають, як миші, – говорить брюнетка в окулярах-хамелеонах.

– Нерухомість дорожчає, бо в людей з'явилися гроші, – до розмови долучається третя, з рожевим манікюром. – За загиблих дають 15 мільйонів. Рідні вкладають у нерухомість. Купляють квартири для дітей і внуків.

 

– Та тих грошей не виплачують з осені. У нас у селі за пів року поховали 12 хлопців. Жодна родина не отримала компенсації, – брюнетка тицяє нігтями у смартфоні. – У сусідки чоловік зник безвісти на Луганщині. Щомісяця на карточку отримує понад 100 тисяч. І всі до копійки віддає на безпілотники. Каже, що це єдиний спосіб помститися.

– Учора відмінник істерику влаштував. Склав усі предмети на 150 із 200, – матері випускників обговорюють результати попередніх днів.

– Хай тільки попробує не здати, – сичить батько з ключами від Аudi в руках. – Я на репетиторів викидав по 5 тисяч щомісяця. Якщо не поступить, піде працювати на танковий завод. Там дають 40 тисяч на місяць.

– Однокласник доньки рік у школу не ходив, бо жив у Гамбурзі, – в розмову втручається висока рудоволоса у строкатому жакеті. – Але в Німеччині лишатися не хотів. Здав тестування на 195, щоб попасти в політех. Мріє розробляти штучний інтелект. За 10 років роботи житимуть серед нас і їх важко буде відрізнити від людей. Зникнуть охоронці, кур'єри, водії й касири. Але ніхто не замінить дантиста чи акушера. Тому кажу своїй, що треба йти в Богомольця.

– У батьків немає грошей на репетиторів, а у школі до тестів не готують. У нас пів року вчитель музики математику викладав, бо більше нікому. Половина педагогів у Німеччину виїхала. А ті, що педи (педагогічні університети. – Країна) закінчують, йдуть в АТБ на касу. Знаєте, хто тепер у педагогічний поступає? Ті, що набрали найменше балів. Уявляєте, чого може навчити той, хто сам погано вчився?

– Ну шо там? Побєда скоро? Я так відчуваю, що контрнаступ ми почнемо з Москви! – чоловік із золотою печаткою тисне руку хлопцю в оливковій футболці, який повернувся на кілька днів у відпустку і прийшов під ліцей підтримати сестру-випускницю.

Усамітнюються за кілька метрів, щоб побалакати.

– Путін помре від інфаркту, коли Україна вступить у НАТО, – до гурту батьків доносяться уривки їхньої розмови. – Він – як Кощій Безсмертний, убити якого не так просто. Ми вже знайшли яйце. Залишилося шкаралупу розбити і зламати голку. Але Америка і Європа просять Зеленського цього не робити. Усі бояться, який буде світ без Росії.

– Давно пора садити тих, хто краде гуманітарку, – молодик в однострої відкорковує пляшку енергетика. – Мама приїхала в село. Пішла по молоко до сусідки. Доки чекала на подвір'ї, внук гараж відкрив. А там добра на кілька мільйонів. Ми чули, що її син волонтерку возить із Києва, але що так… Прийшла додому й телефонує мені: "Що робити?" Кажу: "Дзвони в поліцію. Він краде й не боїться. А тобі незручно, бо сусіди".

 

Неподалік від школи закрили магазин одягу. Його вивіску змінюють на продуктову крамницю. Майбутня продавчиня роздає рекламні брошури.

– Бізнес до війни підлаштувався, – чоловік у шкіряних сандалях розглядає ціни на продукти. – Весільні організатори відкривають ритуальні служби. Замість "vip-весілля" влаштовують найдорожчі похорони. Під Києвом ховають колаборантів із Донеччини. Одного привезли в наше село. Закопали за кілька метрів від центральної алеї, де лежать загиблі герої. Люди повстали, вимагали ексгумації, але адміністрація конфлікт зам'яла. Кілька місяців навіть таблички не було, а тепер поклали плиту. Навколо – лобода по пояс. Як жило, так і гниє, нікому не потрібне. Усе в найкращих традиціях Союзу. Тоді теж поруч із шістдесятниками й дисидентами клали їхніх катів-кегебістів.

Його дружина показує знайомій, як її родичі евакуйовувалися з Херсонщини, після того як росіяни підірвали Каховську ГЕС.

– Одні несли котів і собак, інші ноутбуки та плазмові телевізори, – коментує знімки. – Багатодітна мати дала кожній дитині по коту. Старший син виніс трьох поросят. Корова, вівці та дві свині втопилися. Ми того дня їхали подавати документи в Польщу. На кордоні стояли 20 годин. Поляки боялися нового потоку біженців. Просочилася інформація, що під виглядом переселенців виїжджатимуть сепаратюги.

– В Україні поступати не збираєтеся? – уточнює співрозмовниця з пластиною на зубах.

– Старша донька тут уже вивчилася на юриста, роботу шукає. Син закінчив фізмат. Хотів іти у програмісти. Покликали на 32 співбесіди. Жодної не пройшов, бо англійської не знає. А вчив її 10 років у школі і п'ять – в інституті. Молодшого відправимо до Любліна. Хотів до Праги. Там, щоб в університет поступити, треба рік учити чеську. Зате диплом і у Штатах визнають.

×