"Без Голодомору Україна зараз була б заможною європейською національною державою – як Франція"

Російський президент Володимир Путін не може засудити злочини чекістів, бо служив у КДБ, уважає автор фільму "Радянська історія" латвійський історик Едвінс Шноре

У фільмі "Радянська історія" ви присвячуєте цілий розділ Голодомору в Україні. Що вас так вразило, адже ви обрали його за тему для докторської дисертації?

– Я визначив би Голодомор як геноцид української нації. Голод використали як зброю, щоби підкорити українців та знищити будь-які можливості для їхнього опору московському колоніальному пануванню. Михайло Калінін (тогочасний голова уряду СРСР. – "Країна") казав одного разу, що мета голоду – "дати їм урок".

Для Сталіна він був типовий метод придушувати непокірних. Яскравий приклад цього – блокада Берліна у 1948‑1949 роках. Улаштував облогу – і, як за Середньовіччя, сподівався, що місто через голод рано чи пізно здасться. Але союзники почали постачати харчування берлінцям із повітря, і сталінський план провалився. У випадку ж України ніхто на порятунок не прийшов. Як наслідок, мільйони людей померли повільною смертю, в агонії. Це величезна пляма ганьби на сумлінні Європи та Америки – що вони дивилися і нічого не робили, коли на їхніх очах відбувалася глобальна трагедія.

Як могло щось настільки потворне статися у XX столітті, в центрі Європи?

Коли готував документальний фільм "Радянська історія", їздив до України. Зустрічався з істориками, дослідниками. Також брав інтерв'ю у людей, які пережили Голодомор. І вся ця історія 1932‑1933 років глибоко мене зачепила. Питання, що не давало спокою: як могло щось настільки потворне статися у XX столітті, в центрі Європи? І європейці досі так мало про це знають. Отоді й постановив ширше дослідити реакцію Заходу на Голодомор. Це втілилося в докторській дисертації.

Найбільше вразила історія Миколи Боканя, українського фотографа, який відзняв муки своєї родини під час голоду. Навіть смерть власного сина. Коли дивишся на ці світлини сьогодні, серце крається. Люди мирно сидять за столом і дивляться на тебе зі знімка – тієї миті вони не мають їжі й повільно вмирають із голоду. Це сильно проймає.

На що Голодомор найбільше вплинув – на менталітет, на генофонд українців, породив страх перед владою?

– Це неймовірний і справді моторошний вплив на вашу націю. Я не демограф, проте можу уявити, як багато мільйонів українців могли б народитись, якби не Голодомор. До того ж він збігся за часом із величезними репресіями проти українських інтелектуалів. Найясніші уми піддавали тортурам і знищували. Проте вплив на село був іще глибший. А селяни були хребтом нації. Форсована колективізація, ліквідація "куркульства" та фізичне виморювання голодом – усе це разом спричинило штучне формування зовсім нового українського суспільства. І впливало на розвиток країни багато десятиліть, а, може, і століть. Якби не Голодомор, Україна зараз була б заможною європейською національною державою – як-от Франція, з якою її часто порівнювали в 1930-х. Голодомор, натомість, призвів до відчуження і роз'єднання між українцями з різних регіонів – адже Захід залишився традиційним, тоді як Схід піддали цьому жахливому експерименту. Тут і криються причини розколу в українському суспільстві.

Це правда, що у 1930-х люди голодували і в інших частинах СРСР. Але у випадку України все інакше. По-перше, через рівень масової смертності. А по-друге, через причини й особливості голоду. Дії радянської влади і навіть тогочасні документи свідчать: Кремль використовував голод, щоб винищити основу для українського національного руху й упередити опір колективізації. Наприклад, 14 грудня 1932 року Раднарком видає наказ про хлібозаготівлі в Україні й на Північному Кавказі – там, де жили українці. У ньому йдеться і про те, щоб обмежити вживання української мови у пресі та школах. Тобто документ виразно антиукраїнський. Це не природний голод, а спрямована акція. Доказом геноциду є і те, що на українські села, де вимирали всі люди, вішали чорну мітку, туди скоро перебиралися російські поселенці.

Гадаю, що Голодомор і голокост – злочини однієї природи. Може бути чимало відмінностей у їх методах, але намір масового знищення конкретної групи людей – однаковий в обох випадках.

Іноземці у 1930-х про голод у радянській Україні часто писали з Риги. Як знаходили ці свідчення? Адже західних журналістів або не пускали до СРСР, або влаштовували піар-акції. Звідки дізнавалися правду? Що латиші тоді знали про події в Україні?

– Так, інформацію й аналіз того, що відбувалося, включно з голодом, західні кореспонденти діставали в сусідніх із СРСР країнах. Розміщалися здебільшого в Балтійських державах, де мали свої корпункти. Латвія не входила до Союзу, тому там не боялися цензури та залякування, з якими весь час стикалися іноземні журналісти у СРСР.

Але й місцеві газети писали про ситуацію в Україні. Час від часу публікували листи латишів, що жили там. Наприклад, у липні 1933 року одна жінка свідчила: "Тут багато людей помирають від голоду. Тож і мені, й моєму 8-річному синові залишилися лічені дні, якщо не дістанемо від вас якоїсь допомоги. Надішліть трохи сухарів поштою. Була б неймовірно вам вдячна… Не можна навіть описати жахіття, яке тут відбувається. Ми перебиваємося травою та корінцями – збираємо їх у полі та в лісі. Але, відчуваю, сили полишають мене".

У наказі Раднаркому від 14 грудня 1932 року йдеться і про те, щоб обмежити вживання української мови у пресі та школах

Я читав дипломатичні депеші латвійського посла в СРСР Альфредса Білманіса, надіслані до уряду в Ризі. 1933-го він багато повідомляв про український голод. Зокрема, що ще одна латишка в Україні розповідала йому про численні випадки канібалізму.

Тисячі листів надсилали з України до Канади, Німеччини, Франції, Латвії тощо. Деяким західним журналістам удалося з'їздити до України чи Кубані під час голоду. Також було чимало радянських перебіжчиків, що розповідали про Голодомор, щойно опинялися поза межами країни. Наприклад, детальна стаття журналіста Миколи Підгаєцького, який утік із корабля, з'явилася в сингапурській газеті Straits Times у березні 1933-го. Інше джерело інформації – західні робітники, що працювали в УСРР під час індустріалізації. Їхні історії теж публікували в Європі та США. Були й туристи. Маршрути радянська влада складала на диво ретельно, однак чимало приїжджих побачили й те, що вона не хотіла їм показувати.

Чому не було гучної реакції Європи і Штатів на голод в УСРР? Навпаки, чимало видатних людей на Заході заперечували Голодомор – Ромен Роллан, Бернард Шоу, інші. Це було свідомо чи вони справді не підозрювали про злочин?

– Вони чудово про нього знали. Наприклад, у січні 1933-го всі найбільші європейські газети надрукували емоційного листа Олександри Толстої – дочки Льва Миколайовича, російського письменника. У ньому вона публічно зверталася до Бернарда Шоу й Ромена Роллана: "Де ж ви, поборники любові, правди та братерства між людьми? Де ви, християни, справжні соціалісти, пацифісти, письменники, державні мужі? Чому мовчите? Невже вам потрібно ще доказів, свідчень, очевидців, загиблих? Хіба ви не чуєте волань про допомогу?"

Вони чули ті волання. А надто Шоу, який відвідував тоді СРСР. Проте мав достатньо цинізму, щоб тицьнути пальцем на заставлений наїдками стіл у московському готелі "Асторія" й сказати: "І де ви бачите тут голод?" Латвійські дипломати сприймали його як наївного дурня. Та, на мою думку, Бернард Шоу був фанатичний соціаліст, якого не цікавило людське життя. Він не вважав його за цінність. Мільйони гинуть – то й що?

Що ж до Ромена Роллана, то французький історик Сабін Дюллен нещодавно довела: у 1930-х він отримував гроші від радянського посольства – 5 тисяч франків на місяць (близько 35 тис. грн на сьогодні. – "Країна"). Ось чому Роллан так безсовісно відповів на запитання про голод в Україні: "Я не хочу про нього чути. Моя місія – побороти більше зло, гітлеризм!"

Гучно засудити Радянський Союз для Заходу означало нашкодити власним інтересам. Голодомор збігся за часом із наслідками Великої депресії, високим рівнем безробіття, бідністю й економічною кризою у світі. Західні країни потребували великих контрактів із Радянським Союзом. Навіть боролися, гризлися між собою за ці угоди. Сталін проводив індустріалізацію – це величезні кошти за технології, устаткування, інженерів та робітників, яких у СРСР не було. І ці радянські кошти допомогли зіп'ястися на ноги західним економікам. Тож не дивно, що вони заплющили очі на Голодомор.

У СРСР було близько мільйона наглядачів у концтаборах

Свою роль зіграла й геополітика. Прихід до влади Адольфа Гітлера в Німеччині того-таки 1933 року змусив багато європейських держав змінити своє вкрай критичне ставлення до Союзу. Насамперед це стосується Франції, Польщі та, частково, Британії. А ймовірна війна з Японією на Далекому Сході спонукала й американців визнати радянський режим 1933-го. Тобто Голодомор відбувався за часів тектонічних геополітичних змін у світі. Водночас я не скидаю з рахунків і традиційну західну "реальну політику" щодо всіх нас, Центрально-Східної Європи. Вона досі визначає рішення великих країн. Тільки сьогодні роти західним державам затуляють нафта й газ.

На фільм "Радянська історія" було багато критичних відгуків у Росії. Чому там досі не хочуть визнати радянських злочинів – адже вони не російські, та й компенсації від них ніхто не вимагає. Що робити Україні в такій ситуації? Мовчати чи й далі добиватися визнання у світі Голодомору як геноциду?

– Росіяни теж надзвичайно сильно постраждали через комуністів. Режим був настільки жорстокий і безжальний, що змінив основи суспільства. Радянський ­експеримент соціальної інженерії досяг найбільших успіхів в Росії. Методично винищували всі ясні голови, всіх мудрих росіян, а решту або виганяли з країни, або ж тримали у постійному страху. Мало не кожна російська родина мала бодай когось із родичів у в'язниці чи таборі. Більшість тих, кого засилали до ҐУЛАҐу, не повернулись. Отже, хто пережив усе це? Або неосвічені, темні робітники, або ж колишні енкаведисти та кадебісти. Іншими словами, наглядачі у таборах. У СРСР їх було близько мільйона осіб.

Тоді, як жертв ҐУЛАҐу катували та розстрілювали, ці люди спокійно народжували дітей. Сьогодні вони не хочуть засуджувати НКВД, бо ж засудять власних дідів. У Росії специфічна ситуація. Я не пояснював би це лише імперським комплексом. Як може, наприклад, їхній президент Володимир Путін засудити злочини чекістів, якщо він працював у КДБ і його колегами й друзями були старші люди, які, може, власноруч убивали людей у Катині чи Биківні? Жодного з них не лише не судили в Росії, а й навіть морально не звинувачують. Тих, хто ще живий, навпаки, глибоко шанують як ветеранів.

Україна ж поводиться цілком правильно: Голодомор досліджують, згадують, щороку відзначають. Це – відбудова, відновлення історичної пам'яті. Люди, а надто молодь, мусять більше знати про ті події – насамперед в УСРР. Хоч і в інших регіонах – теж. Бо якщо пам'ять про Голодомор буде тривка в Україні, Захід рано чи пізно його визнає. Правда завжди перемагає.

×