Чоловік Раїси Недашківської зізнавався їй в коханні на шпалерах

17 лютого 1943 року народилася Раїса Недашківська, народна артистка України.

"Я з'явилася на світ у селі з кумедною назвою Старі Горобці... І там минули мої найкращі безтурботні роки. Потім тата, він був військовим, перекинули на японський фронт, і мама з трьома дітьми через усю країну їхала до нього на Далекий Схід. А вже звідти ми повернулися в Україну, до Києва. Жили на Куренівці — тулилися всі в одній кімнатці, і ще теля з нами. А на стіні в нашій кімнатці була картина — Русалка. Тож я вже в дитинстві побачила й полюбила свою Мавку".

"У школі я мріяла стати балериною. Навіть потрапила до хореографічної групи в Палаці піонерів. Мені часто снився сон: от я танцюю, літаю! Балериною я не стала, але балет назавжди ввійшов у моє життя. А потім був драматичний гурток під керівництвом Володимира Губатенка і гурток художнього слова з чудовою Вірою Жуковською у тому самому Палаці піонерів. Саме вона навчила мене любити поезію. Мої батьки були не дуже грамотні, але дуже артистичні, мама знала напам'ять майже всю "Наймичку". А Віра Ісааківна відкрила для мене цілий світ! Тоді я вирішила, що вступатиму до театрального, але була просто патологічно сором'язлива".

"Володимир Івченко прийшов у кіно для того, щоб перенести на екран "Лісову пісню". Він уже ставив її в театрі Заньковецької і сам грав Перелісника. Івченко обожнював цей твір! А мене знайшов знову-таки через Палац піонерів. Йому сказали, що є дівчинка, яка добре танцює, він прийшов, коли я танцювала індійський танець. Після виступу запитав у мене: "Коси свої?" Я кажу: "Так!" — "Приходьте завтра до кіностудії". Я прийшла. У якихось тапочках, у маминому макінтоші, бідність, одягти нічого. Ненька ходила на найдешевший ринок Києва, щоб якось на три карбованці нагодувати нашу велику сім'ю. І ось на студії я відразу заявляю Івченку, що не підходжу на роль Мавки. Я уявляла собі, що вона світла така, ніжна, лірична. "Я — артистка іншого плану!" — кажу режисеру. "Це якого ж?" — сміється Івченко. Ну і я видала: "Драмо-героїчного!" Я ж розумна була, у драматичній студії займалася, амплуа знала. Відчував, напевно, що я зможу. Адже багато дівчат пробувалися на Мавку, зокрема, й Лариса Кадочникова".

"У мене перед цим було платонічне шкільне кохання. Ми грали разом у некрасовських "Русских женщинах", я — княгиню Волконську, він — губернатора. Славко — гарний сіроокий хлопчик. Боже, яким же щастям були ці репетиції! Я не могла йому в очі дивитися, він проходив — я завмирала. Дивлюся в книжку й нічого не бачу. А якось я набралася сміливості й сама зателефонувала йому, і Слава запросив мене на прогулянку. Відтоді ми щовечора гуляли містом, навіть за руки боялися взятися, в очі один одному подивитися. Я тоді нові туфлі купила, пухирі на п'ятах, а я нічого не відчуваю. Таке це щастя було бродити разом, розмовляти. А потім він потрапив у погану компанію, бійка якась, різанина, міліція, скандал у школі. Він прийшов і каже мені: "Ти — така, а я — такий!" Я кричу йому: "Мені краще знати, який ти!" І все-таки ми розлучилися. Мені навіть у школу не хотілося ходити, коли його там не було. І ось цей біль утрати, розставання з людиною, яку я так любила, дав мені можливість зіграти Мавку. Я вдячна йому за ту весну, і фільм йому присвячений. Отже, мені було що грати".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Згадуємо Борислава Брондукова: "Мені хто пиріжок дасть, хто булочку"

Мене Борис Ліванов звав у МХАТ, але я боялася, думала — мене тене там з'їдять. Тоді мій друг, режисер "Комісара" Олександр Аскольдов, сказав: "Єдине місце, де тебе точно з'їдять, — твоя ненька Україна". А Борис Ліванов довго не вивішував списки спектаклю "Король Лір", чекав, що я приїду й оформлюся в театр. Він хотів зіграти короля Ліра, а мені пророкували роль Корделії. Крім того, планувалася моя участь ще в двох спектаклях: роль Ніни Зарічної у "Чайці" і Лариси в "Безприданниці". От така була перспектива в Москві. Та я завагітніла, народила сина. Після пологів із виснаженням нервової системи потрапила до лікарні. Коли одужала трохи, стала готувати монологи, а тут у МХАТі переворот, прийшов Єфремов. І — все. Пізніше в Москві ми зустрілися з Борисом Миколайовичем Лівановим, і він сказав мені з гіркотою: "Ось бачиш, Раєчко, скільки років я за тобою ганявся! Була б уже акторкою МХАТу". А я йому у відповідь: "Що я б без вас там робила?" Напевно, це була просто моя доля — залишитися в Києві".

"Якось на репетиції "Марата" Слава Гаврилюк випадково ледь не вбив мене: так мотнув на канаті через усю сцену, що я влетіла в металеві сходи, дивом не розбила голову, але на довгі сім місяців відбилася від нормальної роботи та життя. Після цього зрозуміла: актор — це провідник, і йому не можна притягати погане. Навідріз відмовилася зіграти у "Вії" і пішла в театр "Під зоряним небом" у планетарії. Та коли сказали, що час заробляти гроші, я знову пішла. Не вмію цього робити. Я — акторка, а не продюсер".

"Якось мама принесла мені листа. Писала людина, яка не наважувалася на цей учинок сорок років! В юності він переїздив до України і, не знаючи і не люблячи мови, побачив мою Мавку в кіно. І вона так його вразила, що він прийшов у бібліотеку, попросив книжку Лесі Українки в оригіналі й став читати. Він полюбив її поезію, вивчив мову, став журналістом, поетом. І через сорок років написав мені, що завдяки моїй Мавці він став тим, ким став, і присвятив мені вірші".

"Обидва мої чоловіки були неабиякими особистостями. Батько мого сина — Валерій — навчався на курсі в Михайла Ромма, разом із Микитою Михалковим. Він був дуже талановитою людиною, написав прекрасний сценарій "Маруся Чурай". Він дуже кохав мене: якщо я їхала на гастролі, то писав мені зізнання в коханні навіть на шпалерах. Та горілка — страшне зло, і я не змогла з цим впоратися. Дитині було півтора року, коли ми розлучилися".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Думала, ви старенька, та на драбині здаєтеся юною"

"Через певний час Віктор Некрасов познайомив мене з однією людиною... Цей чоловік теж був неординарною особистістю, але з такою біографією, що рідна бабуся не могла його в Києві прописати. Для того, щоб його прописали, я мала вийти за нього заміж. Так і прожили сім років, поки не зрозуміла, що він не зовсім психічно здорова людина. Та при цьому були й світлі моменти. Він був романтиком, міг зрізати квітуче дерево і принести в дім. Жити з ним було неможливо, але я жаліла його. Друзі просто примусили подати на розлучення".

"Що мудрішою стаю, то частіше відчуваю щастя. Адже для щастя не так багато потрібно. Царство Небесне — у душі, напоєною любов'ю, і в проясненій голові. Головне не підпускати до себе зневіри. Це гріх. Треба бути оптимістом. Ми приходимо в цей світ, щоб зробити його кращим. Голі прийшли, голі підемо. Що залишиться після нас? Пам'ять. І треба розуміти, що за наші гріхи розплачуються діти та онуки. Це закон буття. Якби люди про це пам'ятали, то намагалися б робити добро. Адже смерті немає, є перехід. І тільки те, що віддаси, тільки те — твоє!"

Цікаво, що

У 20 її порівнювали зі співачкою Софією Ротару, а в 47 – із голлівудською красунею Одрі Хепберн. Молодша сестра акторки зізнається, що Раїсі заздрили всі, навіть вона змагалася з нею. "Я завжди знала, що Рая красивіша. Я ніколи не була просто Надією, я була сестрою Раїси Недашківської. І треба було мені трошки краще і працювати, і виглядати, бо я сестра", - розповіла вона.

Все життя актриса кохає одного чоловіка, з яким жодного дня не прожила разом. Актора Івана Миколайчука. Він був одружений із іншою.

"Не завжди буває так, як хочеться. Він був зайнятий – от і все. Це той трикутник, який дуже складний. І вся драматургія в світі побудована на трикутнику".

Недашківська - відома любителька капелюшків. Їх у неї цілий гардероб. На думку актриси, капелюшки - незмінний атрибут, що надає елегантності і рятує ситуацію, якщо зачіска на голові "бажає кращого".

З капелюшками у Недашківської було пов'язано кілька курйозних випадків. Як розповідала якось сама актриса, одного разу вона одягла на вулицю чорний в білі кубики капелюшок. Назустріч бігла дитина довго і пильно дивився на неї, а потім запитала: "Тьотю, ви таксист?".

Актриса робить "жайворонки" із передбаченнями на свята і дні народження. Їх нарізає з віршів Ліни Костенко.

"Це давнішня традиція. Весною завжди пекли жайворонки, коли птиці повертались з теплих країв. І вкладали в них записки, але тільки з добрими побажаннями. Традицію нам привела Марія Капніст. Коли за радянської влади вона сиділа в тюрмі, то робила такі записки. Навіть в хліб їх загортала. Останній рік її життя (1994 — ред.) я провідувала Марію Ростиславівну в лікарні. А там шість осіб в палаті було. Вона каже: давай записки зробимо для всіх. Вона зробила ці записки і кожна людина усміхнулася, уявляєте".

"Якось режисер Михайло Іллєнко плавав на човні через Атлантику. Коли він доплив до Бразилії, якраз був день народження Ліни Костенко. Він їй з островів подзвонив, привітав. Я прийшла з жайворонком і кажу: давайте витягнемо Міші записку. Витягли і прочитали "вітру не буде, треба гребти руками". До речі, як вони вздовж Аргентини пливли, їм таки прийшлось гребти руками. Тобто ці записки магічні. Колись в планетарії одні молодята сиділи, а їм попалась записка: щастя поруч. Вони подивились одне на одного і поженились".

Раїса Недашківська, народна артистка України, кавалер Ордена княгині Ольги, лауреат премії ім. Миколи Островського.

Народилася 1943 року в селі Старі Горобці Житомирської області. В 17 років зіграла Мавку в "Лісовій пісні" режисера Володимира Івченка. З

1965-го по 1980 рік працювала на кіностудії ім. Довженка, а з 1980-го по 1993-й у Київському молодіжному театрі. З 1993 року по 2001— художній керівник театру "Під зоряним небом". У 1979 на Міжнародному кінофестивалі країн Азії та Африки одержала Гран-прі за кращу жіночу роль таджички Рано у фільмі "А щастя поруч", у 1989-му — Ніку за роль Марії у фільмі "Комісар", у 1998-му — премія ім. Сергія Бондарчука за внесок у мистецтво на Міжнародному кінофестивалі "Золотий витязь".

Раїса Недашківська створила багато прекрасних жіночих образів у фільмах "Лісова пісня", "Телефоністка", "Подорож у квітень", "Сон", "Помилка Оноре де Бальзака", "Гадюка", "Голос трави", "Роксолана" та багатьох інших.