Білоруський рокер вимушено заспівав "Русскую песню"

Велика частина Білорусі живе в чужому медіапросторі. Цікавиться більше романами Пугачової та Кіркорова, ніж подіями у своїй країні.

Так вважає білоруський рок-музикант Лявон Вольський.

Презентував кліп "Русская песня". На відео чоловік середніх літ, не витримавши потоку російсько-радянського контенту, стріляє в телевізор з револьвера.

"Пісню написав 2013-го, ще до початку подій в Україні. У Білорусі з того часу на відміну від сусідів нічого не змінилося", - додає музикант.

Росія намагається втягнути Білорусь у нову Союзну державу. Крім реакції рок-музикантів, у новому романі "Собаки Європи" мінський письменник Ольгерд Бахаревич описує можливе життя в подібному держутворенні. В той же час нам у Києві здається, що таким майбутнім сусідньої країни більше переймаються українці, литовці, поляки, тільки не самі білоруси. Це наслідок вихолощеності національного медіапростору? - Gazeta.ua запитує білоруського культуролога Максима Жбанкова.

- Ця асиметрія в культурному, медійному, освітньому плані, де національна мова грає не першу роль і є чимось другорядним, з'явилася не сьогодні і не вчора.

Продовження радянської традиції - плекати контрольовані російськоцентрічні думки. Середній білорус має думати, що усе найкраще в Москві, а ми провінція.

Навіть у офіційно незалежній Білорусі 90% контенту телеканалів, радіостанцій виступи офіційних осіб російською.

Усе, що зараз відбувається в межах незалежної культури - спроба оцей перекіс хоча б трішки виправити.

І це досить важко. Бо є потужна інерція, що підтримується теперішнім станом культурного середовища і медійного простору. Тому творчість Лявона Вольського, Ольгерда Бахаревича, матеріали незалежних ЗМІ - це все ж таки робота у дуже вузькому секторі. Не мають великого впливу на масову свідомість громадян РБ. Звичайний білорус в маршрутці чує радіо-шансон, по ТБ насолоджується російськими серіалами. Найбільші концертні майданчики країни окупував Стас Міхайлов.

Тобто білоруськомовна культура тримається на ентузіастах?

- Так. Наприклад, більше ніж 20 років діє освітня ініціатива, на яку не звертає увагу офіційний Мінськ - Білоруський колегіум. Установа веде майже партизанські дії. Постійного місця занять немає. Хоча на лекції приїздять, зокрема, викладачі Варшавського і Львівського університетів.

Складається враження, що білоруські державні ЗМІ в один голос підспівують Москві.

- Це спрощене уявлення про нашу країну. Не завжди повідомлення білоруських медійників - повне віддзеркалення того, що виробляють в Росії. Александр Лукашенко може спокійно говорити, що для нього найбільша цінність - незалежність Білорусі. Публічно не погоджуватися з паном Путіним.

Що стосується мови, то вона не є єдиним і головним чинником нашої ідентичності. Російськомовних білоруських патріотів я знаю багато, і це не парадокс.

Більш того, в інтелектуальному середовищі, наприклад, керівник ще однієї незалежної освітньої ініціативи "Летючий унівесритет" філософ Володимир Мацкевич вміє спокійно енергетично потужно промовляти російською. Виходить з ідеї багатомовності нашої нації, що завжди існувала на прикордонні, перетині культур.

Ну що робити, якщо населення у нас переважно не володіє білоруською. Приходити з цією мовою до людей не ефективно. Треба використовувати засоби, які працюють, а не носитися

з романтичними уявами про можливу націю. Головне - бути почутим і зрозумілим.

Лявон Вольський чи не вперше заспівав російською. Ольгерд Бахаревич видає авторизовані переклади свої книг. Зараз готує "Собаки Європи".

У Мінську складається враження, що столиця Білорусі живе за прикладом Москви - ностальгією за СРСР. Принаймні такі голоси найгучніше звучать у ЗМІ.

- Не погоджусь лише частково. Безумовно, приналежність у минулому до великої імперії з її перемогами в спорті, культурі досі гріє наших громадян.

Є прагнення бути частиною великої сили.

Але це не можна пояснювати тільки ностальгічними квазірадянськими уявленнями.

Я б скоріше казав про нестачу можливостей для приватної ініціативи. Неможливість бути дизайнером своєї долі, професійної реалізації, що дісталась Білорусі від СРСР. Тому що у майже всіх сферах життя переважає державна власність.

Сектор незалежного існування в Білорусі дуже вузький. Громадяни з амбіціями емігрують. Або навпаки, такий стан речей породжує тактику конформізму.

Ми досі маємо фактично радянську колоніальну владу і відповідно велику кількість пристосуванців, які бачать для себе перспективу не у протистоянні, ментальному змаганні, відбудові особистої свободи, а у пошуках зручного місця в наявній системі.

Теоретично Лявон Вольский може отримати дозвіл на концерт у великій залі, зайнятій зараз Філіпом Кіркоровим та іншими московськими гастролерами?

- Раз на рік можуть дати добро, щоб показати: от нема в нас заборонених рокерів. Такі речі можуть виникати на рівні тихих домовленостей із владою. Коли Сергій Міхалок з проектом Brutto співав партизанські антисистемні пісні, на його концерти приходила молодь з національними біло-червоно-білими стягами. На вході до залу команда музиканта міняла національну символіку на чорні прапори з написом Brutto. Потім повертали. Концерт влада дозволила за умови, що жодної політики не буде.

Справді гострому автору Палац Спорту не світить. Наприклад, постійний концертний майданчик Зьміцера Вайцюшкевіча - Палац культури глухонімих.

Це така хитра гра, лицемірна позиція влади, щось національного незалежного трошки можна, але так ні.

Напркінці кліпу "Русская песня" герой стріляє в телевізор, що транслює програми з Москви.

В суспільстві дійсно росте агресія проти російського медіаґвалту. Чи може це про рішучість білорусів відстоювати свою землю зі зброєю в руках?

- Не відчуваю таких настроїв. Офіційний Мінськ дуже часто у своїх медіа використовує однозначні образи ворога. Цю стилістику підхоплюють й альтернативні митці.

Вольський як художник, артист, шоумен зі специфічним почуттям гумору знає мову простих ефектів, для досягнення швидкого емоційного резонансу. В якомусь сенсі це банально - стріляти в телевізор, бачили це ще у панків 1970-х.

На "Радіо свободи" у Лявона Вольського є постійна рубрика "Савка і Гришка", де в сатиричних куплетах музикант від імені цих двох своїх персонажів-антагоністів коментує події в країні. На вашу думку, в Білорусі кого більше - Савок чи Гришок?

- Спочатку треба пояснити українським читачам, що собою являють обидва персонажі.

У нас є народна пісня про двох друзяк:

Саўка ды Грышка ладзілі дуду -

Павесяліцца ды прагнаць нуду.

У Лявона Савка і Гришка це рольові персонажі, які в режимі швидкого реагування висловлюють точку зору затятого лукашиста і свідомого білоруса на останні новини.

Якоюсь мірою ілюструють реально поділ, який існує в нашому суспільстві, інь і янь білоруської душі. Один підтримує в усьому "бацьку" , другий скептичний. Це свідоме загострення конфліктності, яка в дійсності не існує. Бо, повторюсь, через багатомовність нашої прикордонної нації, що сформувалась на культурному перехресті, в кожному білорусові живе і Савка , і Гришка, і Вольський, і Лукашенко. Ця поліфонія породжує багато внутрішніх суперечностей. Ми країна заснулого руху. Бо сусід Росія валить невідомо куди. В Україні відбуваються цікаві непрості процеси. Польща, Литва теж рухаються, а ми задеревіли у реальності з колоніальною адміністрацією згори.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Гурт "Гайдамаки" зробив кліп до фільму "Крути 1918"

×