Які події визначили незалежність української культури
Кіно
Андрій ДОНЧИК, 53 роки, режисер:
– Один радянський карбованець, вкладений у кіно, давав 15 карбованців прибутку. Наприкінці СРСР інвестувати в кінематограф взялися далекі від нього заводи й колгоспи. Карбованець горів, була інфляція, а це давало можливість отримати прибуток. Незалежність українського кіно для мене сталася раніше державної. Перебудовне кіно було початком. Коли 1989-го я з дебютною короткометражкою "Загибель богів" їздив до Франції на фестиваль, на бейджику вже писав не Soviet Union, а "Україна". Кіностудія імені Довженка тоді брала участь у створенні 64 картин на рік. Це не лише зйомка, а послуги, техніка, проявка плівки. За роки незалежності стільки ігрових фільмів повнометражних так і не зняли.
Після служби в армії мав величезне бажання висловитися. Фільм "Кисневий голод" – це була моя історія, хоч і у співавторстві з Юрієм Андруховичем. Ми взяли гроші у рибгоспу "Перемога" з Переяслава-Хмельницького. Три роки працював над фільмом. Починав неодруженим, а коли закінчив – була вже дружина і двоє дітей. Директор рибгоспу перед тим заробив на кіно 800 тисяч карбованців і вирішив вкласти їх у наступний фільм. Але час змінився, кінопрокат рухнув. Навіть тих п'ять надрукованих копій "Кисневого голоду" не було де крутити. Провели пару показів. Старі генерали кричали, що ми – агенти НАТО і хочемо такими фільмами розвалити армію. Розумів, що моя картина навіть повернути гроші не зможе. Директора рибгоспу ми запросили на сеанс. Думали, буде скандал. Але він виявився добрим дядьком, сказав: "Хлопці, на екрані я побачив кожну копійку. Ви жодної не вкрали, зробили хороше кіно. Гроші – то таке. Сьогодні є, завтра нема. У титрах же є подяка нашому рибгоспу, а це залишиться в історії назавжди".
З 1992-го вже не займалися кінопроцесом. Це був скоріше процес виживання. Кооперативне кіно початку 1990-х – аби заробити. Багато калькували дешеві західні бойовики. Повилазили стрічки з дивними назвами, як от "Фуфло". Інфляція перетворила таких кіношників на бізнесменів. Вони часто брали гроші на кіно й купували вагон лісу чи брухту. Тримали, продавали, а повертали кошти того ж обсягу. Вибачалися, що не вийшло фільму. Потім просто брали гроші, знімали себе, дружину, друзів, якусь хрінь. Якщо інвестор обурювався, йому пояснювали, що не розуміється на мистецтві.
Спад українського кіно затягнувся на десятиліття. 2004-го знімав своє "Украдене щастя". Тоді казав, що наше кіно врятувала реклама. Всі спеціалісти заробляли на життя і підтримували професійний рівень, знімаючи рекламні ролики, кліпи. Потім стали робити непогане телевізійне кіно. Зараз пробуємо знімати щось цікаве власному ринку. Заборонили російське мило – в ефірах утворилася чорна діра. Її доведеться чимось наповнювати. Процес потихеньку йде.
Література
Віктор НЕБОРАК, 54 роки, поет, літературознавець:
– День утворення "Бу-Ба-Бу" 17 квітня 1985-го можна називати днем незалежності української літератури. Це не була революція. А просто певна наївність нас тодішніх – мене, Олександра Ірванця, Юрія Андруховича. Не дуже добре знали про попередні гоніння письменників. Раз на два місяці ми зустрічалися, читали один одному вірші. Все це обростало львівською богемою. Микола Рябчук у статті для поляків написав, що це був зародок незалежності України взагалі. Бо молоді люди в майстернях, студіях, кав'ярнях зустрічаються й говорять, не дбаючи, чи влада це сприймає.
Головна книжка періоду незалежності, хоч як це сумно, – "Записки українського самашедшого" Ліни Костенко. Ліну Василівну вважають мало не матір'ю-берегинею української літератури. Її роман був багатьма розкритикований. Але його продали тиражем понад 100 тисяч. Ні Забужко, ні Андрухович, ні Жадан не мали тексту, проданого таким накладом. У Костенко половина тексту – інформаційні повідомлення. Таке враження, що вона їх просто конспектувала з теленовин. Наша публіка сприймає те, що знає.
Що в України не все в порядку з незалежністю, відчували поети Ігор Римарук, Василь Герасим'юк, Володимир Цибулько. Але поезія має вузьку зацікавленість серед українців. Взагалі диво, що пісня "Вона" на вірш Костя Москальця стала національним хітом. Має слова: "Ми усі розбіжимося по русифікованих містах". Бо це дістало. Всі збираються у невеликих компаніях, всі нормальні, всі українці, а потім розбігаються й стають інакшими. Москалець це написав ще 1988-го. Пісня стала народною. Її співають пияки на вулиці, солдати дорогою до лазні. Щось там є насправді важливе на рівні масової культури. Нинішнє переважно добре ставлення в Києві до української мови 20 років тому важко було уявити. Тобто Майдани своє зробили і російськомовні зрозуміли, що "хохли" – також люди. Що вони готові йти на смерть, захищати свої переконання. Людина, яка має свою гідність, викликає повагу інших. Москалець це відчував.
Театр
Олег ПРИМОГЕНОВ, 60 років, актор:
– Думав, рак вуха отримаю, коли працював у молодості меблевиком у театрі Російської драми. Вистави ж були смердючо-совітянські, гівняні, а коморка наша – прямо біля виходу на сцену. До Олімпіади 1980-го в Києві відкрили Молодіжний театр. Доти лише три було: Франка, Лесі Українки і ТЮГ. Більше наче не треба. Ніхто не зважав, що в будь-якому західному місті їх по кілька десятків.
"Молодіжний" мав бути театром комсомольців, а в ньому протилежні речі почали відбуватися. СРСР усього боявся: Шукшин заборонений, "Прощання в червні" Вампілова ми лише 1986-го зі студентами поставили. Коли в "Молодіжному" взялися за "Стійкого принца" Кальдерона, зрозуміли, що КДБ добряче проґавило, дозволивши п'єсу. Також – що прем'єру нам зіграти не дадуть. Тому на прогони запрошували всіх, кого можна було. Зробили з десяток передпрем'єрних показів. "Голос Америки" повідомив, що вперше за 60 років радянської влади ставлять католицьку драму. Спецслужби обалділи, що у них під носом таке відбувається.
У п'єсі йдеться про португальського принца, якого катують маври. Він голодує, але відмовляється у викуп за себе віддати стратегічно важливе місто. Драма – про непереможність католицької церкви. Принц каже: "Ніколи півмісяць не пануватиме над хрестом". Помирає за святу віру. В Москві зараз мучать Надію Савченко, Олега Сенцова. Ну, не вийде з них зробити злочинців. Російська влада скільки продовжуватиме їх гнобити, стільки ставатиме ще гівнянішою. Путін ще не знає, з ким зіштовхнувся. Що глибше падіння Кремля в мерзоту, то більшими праведниками будуть Надія і Олег. Кальдерон дуже точно цю тему порушив. У нашій виставі принца Фернандо грав Григорій Гладій. Я – португальського короля, який приїжджає викупити його з полону, але застає вже мертвим. Трясу труну з криком: навіщо ти помер, ти мав стати нашим прапором! Гладій так передавав енергетику смерті, грав мертве тіло у стані розкладу, що глядачі в першому ряду непритомніли.
Кіно, музика, література
Юрій ВОЛОДАРСЬКИЙ, 50 років, арт-критик:
– Української культури без світової не існує. Якщо розглядати її як щось окреме, самодостатнє, зайдемо в шароварщину. За роки незалежності вона серйозно змінилася. Але десь – недостатньо. Дуже мало переінакшився український театр. У нас є хороші режисери, але їх можна порахувати на пальцях однієї руки. Все інше залишається таким же, як 20–30–50 років тому. Досить погані справи в кіно. Хоча останні роки дають підстави для боязкого оптимізму. Та кіноіндустрія в Україні досі не сформувалася. Найзнаковіший фільм – "Плем'я" Мирослава Слабошпицького. Намагаюся пригадати, що творилося в кіно у 1990–2000-х. Кіра Муратова – великий режисер, але сформувалася раніше. Теж саме стосується Романа Балаяна. Інші ж досягнення в українського кіно – сумнівного характеру.
Початок сучасної української літератури поклали романи Юрія Андруховича "Рекреації" і "Московіада". Далі досягнень було небагато. Але зараз є Сергій Жадан – письменник світового значення. Можна відзначити "Фелікс Австрія" Софії Андрухович. Роман-міф і роман, який руйнує міфи одночасно. Текст із незвичайним лексичним багатством.
Що таке Україна? Це "Океан Ельзи", "Воплі Відоплясова", "Бумбокс". Це кілька нових проектів, навколо яких багато ажіотажу – Onuka, наприклад. Люди культури – це перші особи народу. На щастя, у нас такі є у всіх галузях мистецтва. Хоча їх менше, ніж хотілося б.
Музика
Ольга ГОНЧАРЕНКО-СМОЛЯР, 43 роки, радіоведуча:
– Початок незалежності української музики рахувала би від першого фестивалю "Червона рута" 1989 року. Саме тоді в Чернівцях був сплеск україномовної і сучасної музики. Більшість текстів були заполітизовані, тому що тоді такий був час. Всі поспішали висловитися, хоча б у музиці. Влітку 1988-го на одному з чернівецьких підприємств сталася аварія з викидом шкідливих речовин в атмосферу. Через це дитяча смертність у місті зросла вчетверо. Першу премію на "Червоній руті" здобув бард Віктор Морозов із піснею, присвяченою цим дітям.
Ту свою роль фестиваль перестав відігравати десь після 1997-го. Того року, напевно, народилось найбільше зірок національного масштабу. Т.Н.М.К., Тартак, Юлія Лорд, "Фактично самі", Катя Чилі, "Мотор'Ролла". Харків'яни "Танок на Майдані Конґо" спеціально для "Рути" написали свої перші україномовні пісні. Але потім телебачення вбило "Червону руту".
Головною сучасною піснею назвала б "Суботів" гурту "Кому Вниз". Від неї мурахи по шкірі йдуть. До першої "Червоної рути" група Андрія Середи теж мала переважно російськомовний репертуар. Пісню ж "Суботів" на вірші Тараса Шевченка Андрій написав ще 1982-го. Подарував її батькові на день народження. Композиція "Україна" Тараса Петриненка – неофіційний гімн України. Багато ще важливих пісень можна згадати в нашому шоу-бізнесі, ту ж "Весну" ВВ. Але треба більше часу, аби зрозуміти їхню роль для українців.
Фотографія
Віктор МАРУЩЕНКО, 69 років, фотограф:
– У нас немає незалежної арт-фотографії. Маємо трьох авторів – Бориса Михайлова, Сашу Курмаза і фотогрупу "Шило". Більше нікого. У Саші Курмаза буде персональна виставка в Берліні. За версією однієї амстердамської фотоорганізації, він потрапив у 20 найкращих світових портфоліо. На жаль, можемо говорити тільки про субкультури у фотографії. Тому що немає експорту. А чому? З 1994-го, коли відкрився Центр сучасного мистецтва, Сорос вливав сюди великі гроші в розрахунку на те, що український ринок рвоне. Звісно, з орієнтацією на Захід. Це покоління Чічкана, Проценка, Савадова. Вони активно використовували фотографію. Арсен Савадов робив блискучі проекти – той же "Донбас-Шоколад". Ілля Чічкан знімав у Чорнобилі. Але потім, коли скінчилися гроші Сороса, вони пішли на внутрішній ринок. А він фотографії не передбачає. Не виховане середовище. Немає галерей, освіти. У нас фотографія не стала мистецтвом. Нічого не продається. Я всі свої роботи продавав на Заході.
У фотошколі 12 років говорю людям: "Припиніть фотографувати". Тому що вашу продукцію нікуди дівати. Приїжджає якийсь колекціонер і каже, що знає українського фотографа Михайлова. А яка галерея його представляє? Берлінська.
Фотографія – це не зйомка весілля чи портфоліо, а креативна самостійна річ. До неї варто підходити через освіту. Але в Україні не працюють з ідеями. Нам головне, щоб рамка була золота і пейзаж який-небудь.
Образотворче мистецтво
Євген КАРАСЬ, 51 рік, фалерист:
– У світі образотворче мистецтво розвивається разом із суспільством. А у нас на початку минулого століття скасували реалізм і почався авангард. Потім авангард розстріляли – почався соцреалізм. Його в кінці 1980-х скасували – почалось сучасне мистецтво. Воно рухається вперед, а суспільство досі в соцреалізмі. Вони майже не перетинаються. У нас немає центрів, фондів, музеїв сучасного мистецтва, тому воно продовжує бути андеграундом.
5 
1
Коментарі