Театр – це єдина форма мистецтва, яка використовує життя людини в його найповнішому сенсі

Американський драматург і режисер, 73-річний Річард Нельсон, цьогоріч уперше приїхав в Україну. У травні він поставив свою історичну п'єсу "Тускульські бесіди" на сцені Київського драматичного театру на Подолі. Також провів майстерклас, на якому розповів про власну філософію творчості, сприйняття театру, роботу з акторами та враження від України

Я не навчався на режисера, став ним випадково. Понад 20 років кар'єри драматурга спостерігав, як інші люди ставлять мої п'єси. Бачив вистави режисерів хороших і не надто. Часто помічав у них одну помилку – не слухати власних акторів. Це призводило до непорозумінь. Співпраця з акторами стала основою моєї роботи як автора й постановника. Як казав англійський театральний діяч Гарлі Ґренвілл-Баркер: "Мудрий драматург ставиться до актора не як до пристрою у своїй роботі, а як до того, хто вдихає в роботу життя. Що більше він навчиться, ставлячи виконавцю запитання, то більше результату отримає для власної п'єси".

Часто запитують, нащо дивитися ту саму виставу раз за разом. Робимо це через персонажів, а не історію. Якщо забрати з п'єси все, що не є основоположним, залишаться лише актори та глядачі. Театр – це єдина форма мистецтва, яка використовує життя людини в його найповнішому сенсі. Першого дня роботи над будь-якою постановкою своєї п'єси кажу, що наше завдання тут – вивести на сцену таких же розгублених і розлючених, щасливих і нещасних людей, як ті, що сидять у глядацькій залі. Ми ніколи не можемо впоратися з цим завданням, але це наша ціль.

 

Я сфокусований на акторах і персонажах. Гадаю, приходимо в театр, щоб побути з людьми. Як говорить про роботу актора герой одного з моїх творів: "Бачимо себе в інших та інших у собі". Це може бути кредо гуманізму. А театр для мене – найгуманістичніший вид мистецтва.

Коли люди чують про мою творчість, часто кажуть: "Це схоже на реалістичний і натуралістичний театр минулого. Тобто пропонуєте щось, від чого ми давно відійшли. Наче повертаєте нас у часі". У цьому контексті розкажу три історії, щоб пояснити краще.

6–7 років тому серія моїх п'єс була в репертуарі одного з нью-йоркських театрів. Одного вечора зателефонував німецький режисер Томас Остермаєр, керівник берлінського "Шаубюне". Запросив на зустріч, під час якої 3–4 години переконував привезти свої вистави в Німеччину. Я знав, що європейський театр візуальний і режисери шукають відповідний вокабуляр для постановок. Кажу: "Ви чудово розумієте, що мої роботи фокусуються на персонажах, а не на візуальній складовій".

Наступного року на одну з моїх постановок прийшла французька режисерка Аріан Мнушкін. Після показу попросила попрацювати над п'єсою з її акторами в паризькому "Театрі дю Солей". У неї теж потужна візуальна складова, красива сценографія й тіла, актори часто грають у масках.

Ще один мій спектакль приблизно в той же час подивився англієць Пітер Брук, один із найвпливовіших режисерів XX століття. Після того ми з ним зблизилися й мали багато розмов.

Чому ж ці троє прекрасних постановників зацікавлені в моїй роботі, якщо це намагання повернутися в минуле? Натуралізм – це якомога чесніша й детальніша репрезентація світу. Моя ціль протилежна: не показати щось, а створити те, що справді відбувається в цей момент перед глядачем. Не цікавить ізольований персонаж. Як і будь-яка людина, існує не сам собою, а в контексті оточення. Саме з різноманітних стосунків складається особистість. Ми визначаємо й відкриваємо себе у взаєминах з іншими.

Серце мого театру – стосунки та справжні розмови. Коли якась одна людина справді веде бесіду і має потребу поговорити, а співрозмовник слухає й має потребу чути. Так будується простір, у якому люди намагаються бути чесні одне з одним. Це театр запитань. Завдання тут – представити світ з усіма заплутаностями й невизначеностями. Відповідно, естетика процесу, в якому говорять і слухають одне одного, доносить до глядача бачення реальності в її складності, неоднозначності та бентежності.

Моя ціль не просто бесіда між виконавцями. Цікавить розмова між акторами та глядачами. Не хочу, щоб відвідувач казав: "Покажіть мені щось". А щоб також проробив свою частину роботи: тягнувся до сцени, активно слухав, намагався зрозуміти. Значна частина сучасного театру не дає змоги зробити це, пропонує просто шоу. Мені таке нецікаве.

Для мене є два види вистав. Під час одних глядач запитує, що трапиться далі, а під час інших прагне зрозуміти, що сталося. Мій театр – це другий варіант. Наприклад, навіть у "Гамлеті" до випадкового вбивства Полонія фактично нічого не відбувається. Усі розмови лише про те, що було до цього. Гамлет постійно запитує, що ж сталося, чи справді то був привид батька тощо. Практично дві третини п'єси Вільяма Шекспіра сповнені запитань про минуле.

Прекрасний англійський актор Корін Редґрейв грав у багатьох моїх постановках. Потім він упав у кому після серцевого нападу, а вийшов із неї з амнезією. Його сестри-акторки попросили знову попрацювати з ним. Ми почали роботу над моновиставою, в якій Корін грав до цього. Він так само робив, що потрібно, але наступного дня все забував. На репетиціях відбувалося щось особливе. Корін читав сценарій так, ніби вперше. Не знав, що буде далі. Для нього все було абсолютно нове. Також у нього не було жодної оцінки самого себе. Інші актори дивилися й казали: "Він робить усе, що я намагаюся". Так мої друзі вивели визначення: чудова акторська гра – це абсолютна амнезія.

Моя ціль для актора: коли він не знає, що скаже й, відповідно, почує далі. Це складно? Звісно. А чи взагалі можливо? Може, й ні. Але це мета, яку треба ставити для людей на сцені. Що ж це означає для виконавця? Він не повертається додому й щось вирішує для свого героя. Просто не зможе цього зробити, якщо його персонаж справді вільний у стосунках з іншими. Не почне розглядати цей образ і ставити запитання, яких навчають в акторських школах: що мій герой хоче, яка в нього мотивація тощо. У передмові до "Фрекен Жюлі" шведський письменник Август Стріндберґ писав про багатовимірність мотивації. Він мав на увазі, що ми робимо речі одночасно з кількох причин, а іноді вони навіть суперечать одна одній. Відповідно, якщо шукаєте якоїсь однієї причини, то спрощуєте людину.

Часто кажу на репетиції: "Те, що ви робите, відчувається як п'єса, а це погано. Ви граєте, і це погано. Не знаєте, що скажете й почуєте далі? То говоріть до іншої людини й думайте водночас. Просто будьте, не показуйте". Складність для актора в тому, що в цьому процесі потрібна абсолютна довіра до людей поряд. Не можна покладатися виключно на себе. Усе має бути живим у цей момент.

Французький письменник Марсель Пруст говорив: "Коли дивитеся на картини Шардена, вони схожі на те, що тепер на вашій кухні. Відповідно, коли прийдете на свою кухню, можете сказати: "Ось це – як Шарден". Мені здається, це те, що театр може зробити. І що ми намагаємося.

Як це все відображається у процесі створення вистави? Якщо є можливість, обираю театр, що не був побудований як такий. Мені треба місце з історією та власним життям. Намагаюся працювати у просторі, де аудиторія сидить по колу навколо сцени. У такому разі немає фронтальної частини сцени, як і в житті.

Увесь фокус має бути на людях. Люблю, коли актори та глядачі перебувають поряд на одній висоті. Відповідно, ноги відвідувачів у першому ряду – на тому ж рівні, що й ноги виконавців на сцені. Тоді є відчуття, що глядачі в одному просторі разом із нами.

 

Мені не подобається сценографія – тільки прості меблі й реквізит. На початку кожної моєї вистави всі предмети складено в купу посеред сцени. Актори виходять і розкладають їх, як потрібно.

Щодо костюмів, то люблю починати з речей, які є в гардеробі кожного актора, або з тих, у яких вони приходять на репетиції. Останнє, що мене цікавить: щоб актор надягав на себе свою роль. Хочу, щоб були абсолютно вразливі.

Не люблю, коли направляють свій голос на глядача. Тоді він одразу розуміє, що з ним говорить актор, а не просто інша людина. Театр і технології споконвічно йшли рука в руку. Мої звукорежисери розробили систему для вистав, які граємо у великих приміщеннях. Десь 15 мікрофонів підвішуємо під стелею. Відповідно, колонки розвернуто на глядачів від першого ряду до останнього. Розробили алгоритм, завдяки якому звук із колонок, направлених на останній ряд, навіть на частку секунди не відрізняється від моменту, в який він доходить до першого. Складається відчуття, що слухаєте звук, який просто докотився до вас зі сцени.

Коли добираю акторів, зазвичай багато часу просто спілкуюся. У розмові прагну краще дізнатися про людину, якою вона є насправді, замість дивитися, як намагається відіграти якусь роль. А далі починається наш спільний пошук персонажа в цій людині. На кастингу прошу також прочитати щось зі сценарію і завжди дозволяю зробити це ще раз, по-іншому. Щоб зрозуміти, як працює їхній розум, наскільки вони гнучкі та відкриті, чи цікаво їм вирушити в таку своєрідну подорож.

Шукаю цікаву особистість, а водночас обдаровану – талант не менш цінний. Дипломованість теж важлива, її не можна недооцінювати. Але в моєму досвіді професійна освіта часто додавала зайвого, заважала в роботі з актором. Іноді доводиться витрачати час, щоб витягти те, що вбила в ньому акторська школа.

Нині працюю над п'єсою для конкретних п'яти акторок. Дібрав їх іще до того, як узявся за текст. Буває, заздалегідь знаю, для кого пишу. Але це рідкісний випадок. У Сполучених Штатах немає театрів із власною трупою. Це ускладнює робочий процес, бо актор, для якого пишете щось, може раптом піти в інший проєкт. Був би щасливий працювати з тими самими людьми роками, але в моїй країні це важко.

Завжди кажу, що остання написана п'єса – найцікавіша, бо в ній ставив собі найбільше запитань і найбільше ризикував. Пишу про своє життя. Навіть усі мої історичні п'єси, рідкісні серед сучасних авторів, – про сьогодення. Дивлюся на історичний контекст, щоб упоратися зі своїми переживаннями про нинішній час. Використовую вокабуляр звичайного життя. Навіть якщо події відбуваються до Різдва Христового, як у п'єсі, яку поставив в Україні ("Тускульські бесіди" Річард Нельсон написав і вперше поставив у Громадському театрі Нью-Йорка 2008-го. Дія психологічної драми відбувається влітку 45 року до нашої ери після завершення громадянської війни у Стародавньому Римі. Диктатор Юлій Цезар виграє битву при Мунді на Півдні Іспанії проти лояльної сенату армії на чолі із Гнеєм Помпеєм-молодшим. Колишні соратники, сенатори Брут і Кассій та філософ Цицерон отримали помилування. Заколотники збираються на віллах у місті Тускул неподалік Рима, щоб обговорити життя після поразки та майбутнє держави. Розмірковують, як контролювати або подолати тирана, за сюжетом. Українська прем'єра відбулася 3 травня. Найближчі покази – в жовтні. – Країна).

Актори Театру на Подолі були зацікавлені у спільній роботі. Мені здається, якась частина їхньої сутності довгий час ніби утримувалася в заручниках. Завжди кажу: все по суті – це амбіція. Багато з того, що хочу, неможливо будь-де досягнути. Але це ціль, до якої можу йти у фантастичному процесі з обдарованими, розумними, відкритими виконавцями.

Було б не надто правильно своє враження від роботи з вісьмома людьми над українською постановкою "Тускульських бесід" масштабувати на всю акторську спільноту вашої країни. Велику частину життя провів у репетиційних кімнатах, де розмовляли мовами, які знаю і яких не знаю. Але все ж є одна універсальна – мова творення театру. Поєднує набагато сильніше, ніж розділяє. Такий досвід у мене був і в Києві.

Для мене честь бути присутнім у цьому театрі, місті та країні в компанії неймовірних людей, які живуть у надзвичайні часи. Боюся, нині не можу якось надихнути вашу прекрасну країну. Навпаки, ви надихаєте мене. Однієї ночі під час повітряної тривоги зі мною в бомбосховищі сиділа українка, яка тривалий час жила в Амстердамі та приїхала до Києва зустрітися із сім'єю і друзями. Вона розказала мені, що того ранку їхала в таксі й, коли почалася тривога, почула вибухи та побачила дим. Таксист повернувся до неї і сказав: "Не хвилюйтеся, ви зі мною". У цій маленькій історії багато інших історій. Про них варто говорити голосно, бо вони говорять багато про цей світ. У щоденнику фіксував яскраві моменти з перебування в Україні. П'єси про вашу країну поки що не планую, але не здивуюся, якщо певні елементи записів знайдуть своє місце в моїх наступних творах.

"Театр Річарда Нельсона відрізняється від сучасного українського театру, в якому ми звикли працювати. Для мене це якийсь новий добре забутий інтелектуальний і психологічний театр, де головним стає слово. Це не шоу з картинками під музику, якого нині потребує наш глядач. А дійство, що змушує максимально уважно слухати кожну репліку. Актори у виставі перебувають у "чотирьох стінах", а аудиторія сидить навколо театрального майданчика – кімнати, в якій розгортаються події. У нас немає звичного вибору, в який бік грати. Дію актора спрямовано безпосередньо на іншого актора. Персонажі просто взаємодіють у присутності глядача. А він ніби сидить поряд із нами в цій же кімнаті й має можливість спостерігати та слухати, про що ми говоримо, бути частиною приватних подій", –

Роман ХАЛАЇМОВ, актор, виконавець ролі Брута у виставі "Тускульські бесіди"

Оформити передплату на журнал "Країна" можна за посиланням

×