"Бог простить… А я не прощаю, ніколи!" – каже головна героїня вистави "Сталкери" баба Пріся. Прем'єра спектаклю за п'єсою львівського драматурга Павла Ар'є "На початку і наприкінці часів" у постановці Станіслава Жиркова відбулася 18–19 березня у столичному Молодому театрі. Про свою роль розповідає акторка Ірма Вітовська
Головна героїня баба Пріся живе поблизу Прип'яті в Зоні відчуження з донькою Славою і онуком Вовчиком. До них періодично навідується дільничий. Має роман зі Славою, а ще просить травницю Прісю допомогти завагітніти законній дружині. Але основна його мета – примусити їх виїхати із закритої території. Баба конфліктує з донькою. Та не хоче жити за традиційним укладом, але й не може наважитися повернутися в місто. Одного разу онука Прісі вбивають заїжджі депутати, використавши як мішень на полюванні замість дичини. Баба вирішує помститися
– До мене цю роль грали лише чоловіки. В Москві в Романа Віктюка – Олег Ісаєв. У львівському Театрі Заньковецької баба Пріся з бородою, бо грає її Олег Стефан. Я її сама називаю "баба-дідо". У своєму житті вона навіть вбивала, і не лише худобу. Тільки уявіть: маленька висохла бабуля, яка сама ріже тварин. Дивиться на світ зовсім по-чоловічому. Не керується емоціями, приймає рішення сухо, не лякаючись. Трохи важко грати жінку, в якої "все було". Їй 86 років. Це інший внутрішній об'єм, якого мені не вистачає. Допомагають спогади про своїх бабусь. Весь час пересмикую себе, аби моя баба не вилізла з мене і не сказала оте западенське "ровер" замість поліського "лісапеда".
У бабі Прісі органічно поєднується християнська і дохристиянська Україна. Накопичується раціональне та ірраціональне відчуття світу українцями. Ми – свободолюбиві, весь час терпимо, терпимо і вибухаємо бунтом. Баба теж не дозволить над собою примусу. Це покоління пройшло крізь Голодомор, війни, повоєнну розруху, навчилося виживати. Коли Пріся говорить про речі давніші, є відчуття, що вона жила на світі завжди.
Для баби Прісі питання виїхати не стоїть ніяк. Вона такі часи бачила, що її вже нічого не лякає. Більшість же українців – як її донька Слава. Баба їй так і каже: "Ви – поламане покоління, не можете взяти відповідальність на себе. Бери землю і живи щасливо. Так ні, вам треба, щоб хтось зверху пальцем ткнув у ту землю і наказав бути щасливими". Конфлікт загострюється, коли баба передбачає свою смерть. Натякає доньці, що бачила знаки, а та продовжує не сприймати бабу з її забобонами серйозно. Старі люди дуже переймаються, аби на смерть усе було наготовано. Знала діда, який весь час перевіряв власну труну – чи вміщатиметься у неї після смерті.
Баба Пріся – примітивна. Примітивізм у живописі – це багатозмістовний символічний малюнок, але виконаний наче дитиною. Баба не освічена, але мудра. Найголовніше, що має, – досвід. Вміє аналізувати, мислити, хоч не читала Шопенгауера й Ніцше. Її мудрість – тваринна, інтуїтивна. Освічені люди бувають дуже великими негідниками, коли не мають внутрішнього морального кодексу. Баба вірить, що інформація від Господа надходить не через розум, а через серце. А це і є совість.
Якщо зустрічаю старших людей, позбавлених життєвої мудрості, забитих пристосуванців, розумію, що в якомусь поколінні гілку їхнього роду було зламано. Тепер вона хоч і росте, не несе соку. Мудрість нашого народу викошувалась без розбору, професор ти чи селянка. Хто не просив кусок хліба – ті були системі найстрашніші, бо індивідуальності зможуть вижити без неї. Тому їх оголошували куркулями, висилали в ГУЛАГ, винищували Голодомором. Залишили тільки тих, у кого в голові лише думки про поїсти, випити. Дна деградації немає.
Павло Ар'є написав п'єсу, відчуваючи бунт проти беспредєлу. Баба весь час згадує історичні поразки. Перемоги є лише її власні. Раніше їй доводилося різати німців, зараз – своїх. Тих, хто складав присягу народу служити, а почали знищувати молоде покоління. Її онук мав би за рік поїхати в Київ, бути там на барикадах. Негідники ж його вбили. На Майдан українців вивело відчуття єдності. Подібних запалів неможливо спрогнозувати. Європейці, дивлячись на нас, мають згадати війни, які вони пройшли на шляху до своєї демократії. Україна увійде до Європи не як стара жебрачка, а як шляхтянка з великим багажем. Десь, може, зґвалтована, морально подавлена, але – європейка.
На виставі має бути смішно, потім страшно, потім – сумно. Як і теперішнє наше життя, що лякає війною, відсутністю щоденних планів. А смішить те, що в часи небезпек українці гуморять. Кожну брехню треба розбити стіною позитиву. Коли обсмієш, зведеш на ніц. Бо коли починаємо обурюватися, відповідати тим ж – впадаємо в той самий маразм, що і путінська пропаганда. А коли на кожен хід цього дурдому вигадуємо жарт – це вже регіт, свідчення високого рівня інтелекту.
Зброя проти будь-якого ідіотизму – це самоіронія. Дуже насмішили мене хлопці, що воюють на Донбасі. Один написав, що боїться, коли ходить у туалет, щоб не накрило вибухом. "Не хвилюйся, штани натягнемо, дамо в руки автомат. Покладемо на позицію – і ти герой. А що всрався, то на війні різне буває", – відповідають йому побратими.
Акторка Ірма Вітовська грає головну роль у виставі Станіслава Жиркова "Сталкери". Її героїня баба Пріся живе у Чорнобильській зоні відчуження і залишати її не планує. "Специфічну комедію на дві дії", як пише афіша столичного Молодого театру, покажуть 2, 15, 22 квітня
Ніякої радіації нема! Це все Горбачов, собака, вигадав
ЯК ГОВОРИТЬ ГЕРОЇНЯ ІРМИ ВІТОВСЬКОЇ У ВИСТАВІ "СТАЛКЕР"
Біда тебе повсюди знайде, якшо їй надо. Від біди не ховатися, а жить з нею навчитися.
Старі бабусі радіації не бояться, навпаки – радіація дуже сильно бабусям полєзна.
Да, я тут завжди була й нікуди не їздила, нашо мені? Тут мій ліс, болото, шо мені ше треба? Хіба шо батарейки для радіо.
До всього в нашому житті треба бути готовим, не ховати голову в пісок – все єдно доля вповз не пройде.
Ніякої радіації нема! Це все Горбачов, собака, вигадав, шоб людей повиганяти. Плани у нього абсолютно сумашедші на ці землі були.
Весь остальний світ вже давно живе за прямим часом. У них немає ні дня, ні ночі, кожен спить і працює коли хоче, а наш час круглий – встаємо із Сонцем, лягаємо з Місяцем. У нас – зима, весна, літо, осінь, а у них чортзна-шо: полуниця зимою, Рождество – літом… Весь світ спішиться кудись і всігди спізняється, бо час прямий. У нас спішитися нікуди, у нас час круглий: всьому своя година, свій день, своя пора року. Ми живемо на початку і наприкінці часів.
5 
1
Коментарі