Кому дають чотири роки тюрми, кажу: не переймайтеся, режим Лукашенка загнеться раніше

На Х Книжковому арсеналі в Києві презентували книжку Ії Ківи "Ми прокинемось іншими. Розмови із сучасними білоруськими письменниками про минуле, теперішнє і майбутнє Білорусі". Одним із героїв видання став поет із Мінська 48-річний Андрій Хаданович

– Сашко, завтра лечу до Варшави. Будеш сміятися, але, як і Протасевич, Ryanair'ом. Сподіваюся, не над Білоруссю, – Андрій Хаданович розмовляє телефоном із письменником Олександром Ірванцем.

Говоримо в ресторації на вулиці Лаврській 27 червня.

Культурне життя в Україні бурхливіше, ніж у Білорусі?

– І так, і ні. Останні кілька років заздрив українцям. Книжковий арсенал, концерти Жадана в Харкові. Приємно шокували ті 700–1000 людей, які ходять на поетичні імпрези тернопільського літературного фестивалю "Ї" чи луцької "Фронтери". Мінськ витримає культурну конкуренцію з Києвом, а ось регіональні білоруські центри – ні. Тут білорусам треба повчитися в українців самоорганізації.

Заздрю українському митцеві, його природному непартизанському життю, без доважку політичної місії. Культура в Білорусі за останній рік стала формою протесту.

Це добре чи погано?

– Це вимушена необхідність. Аудиторія зростає, але культура спротиву спрощує творчість. Ти відмовляєшся від деяких речей.

Багата на експерименти французька культура часів німецької окупації створила мистецтво спротиву. Туди входили різні ліваки – дадаїсти, сюрреалісти. Елюар, Араґон та інші круті хлопці й дівчата зробилися простішими, але не примітивними. Створили дивовижні вірші. Або емігрантка Анна Марлі написала "Пісню про партизана", яка стала гімном французького опору в Другу світову. Згодом Леонард Коен переспівав її англійською.

Важливо, щоб мистецтво спротиву не стало одноденкою. Ми намагаємося робити щось подібне. Часом воно втрачає у глибині, але, сподіваюся, не програє в яскравості та пластичності.

Можете навести приклад?

– Влада розгромила Купалівський драматичний театр, який повстав проти її свавілля. Більшість акторів звільнили. Вони організували ютюб-канал "Вольныя купалаўцы". Мають тисячі підписників. Такої кількості глядачів у театрі ніколи не було. Канал коментують, як футбольний матч, у режимі онлайн. Ставлять "Страх" Бертольда Брехта, адаптований під епоху лукашенківського терору. Кожна репліка, писана в нацистському контексті, працює вже в білоруському.

Оперна зірка Маргарита Левчук виїхала з Білорусі та співає сатиричні куплети у відеоформаті. Для вокального мистецтва – втрата, для громадянського суспільства – набуток.

Коли ми незабаром переможемо й підемо в театр чи на поетичний вечір, пам'ятатимемо, що ці митці були з народом у найтяжчі часи.

Чим для вас важлива книжка Ії Ківи "Ми прокинемось іншими"?

– Її можна читати як переказ політичної історії Білорусі за останній рік. Водночас це суб'єктивний зріз у дзеркалі саморефлексій білоруської культури. З усіма нашими надіями, страхами, комплексами й помилками. Книжка писалася в час, коли щодня щось змінювалося. По гарячих слідах буремних подій. Я вдячний Ії Ківі й кураторці Тетяні Терен за цей жест солідарності.

Нас 10 персонажів. Наприклад, Дмитро Строцев – він писав напівхудожні-напівдокументальні вірші в місцях протестів з масою подробиць і діалогів. Репортажна поезія. Восени відсидів 13 діб. По Строцева прийшли додому. Накинули мішок на голову біля під'їзду й повезли в КДБ. Як у сталінські часи.

На Книжковому арсеналі ви виконували пісні білоруської революції. Робили це й на імпровізованих дворових концертах у Білорусі, тікаючи з гітарою від міліції. Якою стала музика протесту?

– Мої виступи були підпільні. Іноді не знав, де співатиму. Друзі-організатори давали тільки натяки геолокації, додумував сам.

Мені більше подобається термін "пісні солідарності". Навіть "Перемен" Цоя – це радше про порозуміння однодумців, ніж про спротив. Одначе були й протестні. Взяв річ із репертуару Пітера Сіґера Which side are you on? (На чиєму ти боці? – Країна). Це пісня протесту американських шахтарів, яка стала політичним гаслом білорусів. Деякі фрагменти переробив під наші реалії.

До подій серпня 2020‑го білоруська культура була переважно на маргінесі. Існував обиватель зі "Слов'янським базаром" і прогресивні національно свідомі митці в підпіллі. Як змінилася країна з початком революції?

– Культура стала помітнішою. Набула форм, які можна зауважити на вулицях і в інтернеті. Стався сплеск креативу в сатиричному дизайні. Іронія витає в повітрі. Володимир Цесляр щодня б'є по режиму Лукашенка їдкою влучною картинкою. Студенти Лінгвістичного університету придумали дотепний плакат: "ОМОН і ми – антоніми".

Відчули вибух свободи. Всередині білоруської культури зник поділ на дозволену офіційну і напівзаборонену незалежну. Маємо дві спілки письменників. Одна розігнана режимом, що тримається на грантах і ентузіазмі. Друга – провладна. І ось преса пише: "Головну редакторку часопису "Нёман" арештували під час протестів". Зрозумів: якщо пригодовані режимом директорки не витримують і йдуть протестувати, то лояльної й нелояльної культури вже немає. На бік світла перейшла більшість письменників.

Поети стали ближчими до народу чи народ доріс до поетів?

– Процес взаємного доростання триває. Коли після Буша-молодшого обирають Обаму, на інавгурації звучать вірші. Коли після Трампа обирають Байдена, знову лунає поезія. Коли панує позбавлена інтелекту бездуховна маса, то їй на зміну неодмінно приходить культура. Це спосіб самозахисту нації.

Режим 27 років відбирав максимально негативний біоматеріал, щоб стримувати культурну еволюцію. Під час мітингів затребуваними стали пісні. З автівок лунали гімни революції. Вічно актуальний Цой з його "Перемен". Я, до речі, переклав цю пісню білоруською. Ішли духовики й барабанщики, які своїм боєм задавали ритм протесту. Як на полі бою. Акції мирні, але своїх горнистів ми мали. Більшість із них постраждали. Режим їх не забув і сміливості не пробачив.

 

Яскравий приклад нового суспільства – "Вільний хор". В обідню перерву представники кількох співочих колективів і оркестрів ставали на сходи філармонії, де з 13:00 до 14:00 співали пісні протесту. Потім їх почали розганяти силовики.

Як змінився характер вашої творчості?

– За цей час промайнули три Хадановичі.

Перший написав два серпневі вірші – "Лист до колишнього" і "Літо на березі волі". В першому Лукашенко – Дід Мороз, який читає лист, пов'язаний з його діяльністю за 27 років правління.

Коли збагнув масштаб звірства влади, онімів. Жоден рядок до листопада крізь мене не пройшов. Контекст потребував пісенної поезії. Це був другий Хаданович. Пішли замовлення. Від класики протестних пісень різних народів до дитячих фільмів і мультиків. Дитяче сприйняття світу відповідає нашому поділу на чорне й біле. Не треба жодних відсебеньок. Жовтень і листопад я щоденно відходив на наші районні концерти солідарності. Чергував пісні з віршами. Мій виступ міг тривати годину. Було небезпечно. Уладзь Лянкевич якось дав потримати другові гітару й відійшов на хвильку. Коли повернувся, всіх учасників мітингу заарештували разом із гітарою.

Зимою почалися люті морози й зачистки опозиції. Влада зрозуміла, що культура – це зброя. Під час концерту у Смолевичах гурт "Разбітае сэрца пацана" заарештували разом із публікою в залі. Глядачі спершу подумали, що це розіграш, але потім було несмішно. Тоді з'явився третій Хаданович. Повагавшись, поїхав на кілька тижнів на польську стипендію. Це прикордоння з Литвою, місця молодості Чеслава Мілоша. Там розкішні ліси. Почав писати зимові поетичні балади. Першою була "Нічна пісня мандрівця". Опублікував у фейсбуку. Отримав чимало лайків і репостів. Наступного дня моя студентка сказала, що переписує на поштівки мої вірші та шле політв'язням. З'явилася мотивація. Поставив собі дантівське завдання: почати в пеклі і дійти до раю. Після страждань має бути гепі-енд. Зрозумів: доки мої вірші читають політв'язні, на тотальний песимізм не маю права.

Як білоруси переступили через свій страх – і в літературі, і на вулицях?

– Це сума різних індивідуальних історій. Мій досвід першого виходу на протест був 2006 року. Я прокинувся від того, що дружина плаче. Вона розмовляла телефоном з батьком.

Тодішній лідер опозиції Олександр Мілінкевич у перший день протестів побачив значно більше людей, ніж сподівався. Не знав, що з ними робити. Вирішив пройти маршем площею Перемоги й покласти квіти воїнам-визволителям біля Вічного вогню Слави. Державне телебачення сфабрикувало з цього сюжет, де нібито якісь мерзотники плюндрують Вічний вогонь. Тесть у це повірив, а моя жінка не могла його переконати й ридала від безсилля. Вирішив: цих сліз режиму не подарую. Наступний тиждень я стояв у охороні наметового містечка. Марина на сьомому місяці вагітності приходила нас підтримувати, а я її проганяв додому.

Чому Білорусь пішла шляхом мирного протесту?

– Бо найпершими повстали найрозумніші і найосвіченіші. Яким психологічно важко вдарити людину. А кому бити легко, ті стали силовиками. На вулиці вийшли ті, хто читав казку про дракона і знають: убивця дракона – наступний дракон. У нашого філософа Валентина Акудовича є слова: "Свободу неможливо завоювати. Її можна тільки дочекатися. Однак не треба плутати чекання з байдужістю. Свобода ніколи не приходить туди, де її не чекають".

Українці часто закидають білорусам протестну беззубість. Це справедливо?

– Борхес в "Апокрифічному Євангелії" казав: "Людина має право підставити другу щоку. Тільки з однією умовою: якщо не відчуває страху".

Білоруські протести одночасно безстрашні й мирні. Знають, що по них стрілятимуть, і виходять назустріч стрільцям. Влада викинула в інтернет фото людей зі слідами катувань, хотіла налякати. А отримала протилежний ефект. Праведний гнів зробив нас сильними. Ні водомети, ні гумові кийки, ні кулі не ослабили революційного запалу. Коли на вулицях Мінська було пів мільйона мітингарів, можна було захоп­лювати урядовий квартал, але білоруси цього не зробили. Вони знали глибину цинізму силовиків, здатні піти проти народу, якщо буде наказ. Більшість білорусів не мали 20‑річного досвіду боротьби. Вони вірили: ми вийдемо – і все зміниться. Вершиною цієї наївності стали дівчата з квітами, які кинулися обіймати силовиків, коли ті опустили щити. Їм здалося, що це перемога. Що карателі перейшли на бік світла. А це була чергова команда по рації. Наступною вказівкою могла бути зачистка.

Сучасний білорус більше совок, ватник чи європеєць?

– Такий собі північноєвропеєць, слов'янський скандинав – на відміну від слов'янського балканця – українця. Ми спокійніші, схильні витримувати соціальну дистанцію. Рідше порушуємо правила дорожнього руху. Рідше б'ємо співрозмовника по плечі і кричимо йому на вухо. Втім, це не робить нас менш душевними.

Якщо зовсім серйозно, гадаю, більшість почувається європейцями й хоче у ЄС. Тим паче, що східний сусід стає все страшнішим.

Ви оптиміст чи скептик щодо політичного й культурного майбутнього Білорусі?

– Я цинічний оптиміст. Розумію, що найсерйозніші проблеми на білорусів чекають після перемоги. Стіни режиму таки впадуть, але їхні уламки калічитимуть найкращих, які стоять у перших лавах. Усім, кому дають 4, 8 і 11 років тюрми, кажу: не переймайтеся, режим загнеться значно раніше.

×