Коли побачив видані в Радянській Україні ноти, подумав, що це для іншого інструмента

– До бандури можна підходити не тільки як до музейної традиції. Дає змогу створювати повноцінну сучасну музику, – каже американський бандурист 61-річний Юліян Китастий. Розповідає про свої інструменти

Бандура Чернігівської фабрики музичних інструментів ім. Павла Постишева.

– Бандури з СРСР у Північну Америку почали масово привозити у 1960-х. У Детройті дешеву чернігівську бандуру легко було дістати. Стала стандартним інструментом для дітей воєнних переселенців, які хотіли виховувати народжене у США покоління в українській культурі. Доти емігранти грали на саморобних інструментах.

Я вчився бандури з 12 років. У сім'ї були свої інструменти, на яких грали батько й дід у капелі Тараса Шевченка. Були подібні до бандури Гната Хоткевича 1929 року. Декілька його учнів із Полтавської капели виїхали в США. Колектив далі в Детройті грає на таких інструментах. Ніколи не переходили на "чернігівки", де 55 струн, нема механізму для перестроювання. На таких важко щось заграти поза кількома тональностями.

 

У Союзі народну музику намагалися відрізати від коріння. З другого боку, бандуристи хотіли показати, що їхній інструмент може заграти все. Їх це завело в хибне русло. На бандурі, вибачте, не все виходить. Кожен інструмент треба розуміти в його можливостях і традиції. Бандура мала багато варіантів. У СРСР її штучно звели до одного примірника.

Мій дядько знайшов спосіб, як уподібнити радянські інструменти до довоєнних, на яких вчився. Змінив стрій басів із хроматичного до діатонічного. Це дало змогу грати всякі ритмічні остінато (багаторазове повторення в музичному творі мелодичної фігури, окремого звуку. – Країна). На основі цього густішого басового акомпанементу творив свою музику, обробки для молодечих ансамблів, сольні твори.

Я багато років грав на "чернігівці" у такому модифікованому варіанті. Якоюсь мірою комфортно почуваюся. Коли вперше побачив видані в радянській Україні ноти, подумав, що це для якогось іншого інструмента. Для правої руки – наче фортепіанні. Настільки інакша фактура була.

Кобзарська бандура роботи майстра Миколи Будника.

– У репертуарі сліпців-кобзарів ХІХ – початку ХХ століть використовую 21-струнну старосвітську бандуру.

Глибше історією, традицією інструмента зацікавився наприкінці 1980-х. Тоді в Україні почалися спроби відродити кобзарську бандуру. Це робив передусім панотець Київського кобзарського цеху Микола Будник. Був учнем одного з останніх представників слобожанської традиції (слобожанські кобзарі тримали інструменти вертикально, обидві руки могли легко грати як і на приструнках, так і на басах. – Країна) Георгія Ткаченка. Мій колега з Австралії Віктор Мішалов теж у нього вчився. Привіз до Америки репродукцію кобзарської бандури. До того я бачив записи фольклористів, транскрипції Філарета Колесси, але не міг зрозуміти, як виконувався цей репертуар. Тільки коли взяв кобзарську бандуру, все стало на свої місця.

Це автентичний народний інструмент. Стрій своєрідний, можна сказати сліпецький. Ходами на сусідні струни можна грати три основні акорди. Спочатку я переважно обирав історичні пісні. Щось вивчив від батька й дядька, щось знайшов у збірниках і переклав на бандуру. Але кобзарський інструмент вимагає інакшого музичного мислення. Він ладовий, тобто не пристосований до західної гармонії. З часом такий спосіб розуміння звуку в мене перейшов і на інші інструменти.

Уроки кобзарської бандури завели у бік експериментального авангардного музикування. Також зрозумів, як можна грати з музикантами інакших традицій із цілого світу. Якщо зустрінеш глибокого знавця – з ним легко знайти спільну мову. Робив проекти з китайськими віртуозами лютні піпа, майстром гри на смичковому інструменті морінхурі з Бурятії.

Єврейський музикант Майкл Алперт фактично прожив паралельне до мого життя. Народився в США, син емігрантів зі Східної Європи. Мати з Буковини, а батькова родина з Литви. Виріс у культурі, яка після Голокосту практично зникла. Вивчив ідиш. Знає давні пісні – і світські, і духовні. Ми записали дует "Нічні пісні із сусіднього села", де кожен виконує своє. Один одному акомпануємо. Створюємо діалог між культурами. Улюблена пісня зі спільного репертуару – рекрутська. Це історія всіх народів Російської імперії. Служба в чужому війську тривала 25 років. Брали дітей бідняків чи вдів – і одразу в кайдани, щоб не втекли. У Росії юдеїв спочатку вважали інородцями, але з часом і їх почали забирати в москалі.

Бандура харківського типу майстра Василя Герасименка.

– Гнат Хоткевич казав, що на його інструментах акорд можна зіграти сотнею способів. Перебільшував. А може, й ні. З єдиних збережених кадрів гри і співу Хоткевича, де він грає роль сліпця кобзаря в кінофільмі "Назар Стодоля" видно: справді, ця людина опанувала харківську бандуру повністю. Виробив її для своїх студентів у 1920-х на основі кобзарської і специфічної гри сліпців Слобожанщини.

До бандури можна підходити не тільки як до музейної традиції. Дає змогу створювати повноцінну сучасну музику. Мене свого часу сильно вразили записи Зиновія Штокалка (1920, Бережани Тернопільської області – 1968, Нью-Йорк, США; поет, доктор медицини, бандурист. – Країна). Заглибився у традицію інструмента так, що почав творити зовсім сучасну музику. Виконував багато дум, історичних пісень. Але навіть у кобзарському репертуарі використовував інструмент не тільки як підклад до співу. А як віртуозний голос, який переплітається з вокалом. Бавився зі строями. Зробив штучні лади, записав твори, які називав атональними етюдами.

Харківська бандура добре підходить для театру. На ній обидві руки грають по цілому діапазону. Легко можна глушити звук однією, грати другою. Багато спецефектів виходить. Це чудовий інструмент для акомпанементу живого слова. Переконався, коли у виставі "1917–2017: Тичина, Жадан і Собаки" треба було озвучити бандурою акторів, які працювали з текстами "Замість сонетів і октав" Павла Тичини. Сама природа звуку щипкового інструмента втягує слухача і змушує уважно слухати. Спектакль поставила Вірляна Ткач із творчої платформи Yara Arts Group. Він отримав премію для малих театрів Нью-Йорка в номінаціях "За найкращу музичну виставу, мюзикл" і "За найкращу оригінальну музику". На спектакль приходили багато людей, які не мають жодного стосунку до України.

У мене є харківська бандура початку 1990‑х – зроблена вперше за багато років в Україні. Львівський майстер Василь Герасименко подивився на зразок, який я привіз зі США. Поставив йому записи Штокалка. Він захопився. Останні роки життя присвятив виробництву саме таких інструментів.

Що більше заглиблююсь у харківську бандуру, то більше розумію, які можливості має. Зараз мені не обов'язково возити з собою на гастролі кобзарську бандуру. Старовинний репертуар мені виходить добре дублювати і на харківській. На чернігівській – ні.

Бандура, яку знайшли в аргентинському Буенос-Айресі.

– "Бондарівна" – унікальна. У теперішньому вигляді – нагадує харківський тип. Тільки без механіки, її не можна так легко перестроювати. Це щось проміжне між сучасною бандурою і кобзарською.

Над нею працювали два майстри. Йосип Сніжний до Південної Америки приїхав із Маньчжурії. За Гетьманату був учасником кобзарського хору Василя Ємця в Києві. За участь у створені державного апарату Української Народної Республіки радянська влада заслала у Сибір. Звідти втік до Китаю. Створив у Харбіні ансамбль бандуристів. Із початком Другої світової емігрували в Аргентину. Бандуру Сніжного доробляв Антін Чорний, кубанський козак. Також працював у гуртах бандуристів із Василем Ємцем. До Південної Америки виїхав через Персію. Чорний при допрацюванні бандури зняв багато дерева. Інструмент вийшов із неймовірним тоном, тоншим за будь-яку бандуру, на якій доводилося грати.

Знайшов інструмент у коморі Українського Народнього Дому в передмісті аргентинської столиці. Там звалили купу бандур, коли помер керівник дитячого ансамблю. Вона легенька, і мабуть, тому потрапила до дітей.

Використовую бандуру в стилі "вільна імпровізація". Коли сідаєш із кимось грати, й оця ваша музична розмова і є твір. Я мав щастя кілька разів виступати із засновником цього стилю – англійським гітаристом Деріком Бейлі. У Лондоні 2001-го якраз випускали мій диск. Девід випадково почув, як монтували запис, його заінтригувала бандура. Я там грав досить лагідні імпровізації в традиційному стилі. Він запропонував на презентації диска виступити дуетом. Ми зустрічаємося буквально за 5 хвилин перед виходом на сцену. Я підготувався, орієнтувався, що він гратиме зовсім не в тональному світі. Що це будуть звуки, на які треба реагувати іншою фактурою. Але я чую, що в нас десь майже на чверть тону розбіжність у строях. Кажу: "Дереку, не хочеш перевірити настройку гітари?" А він: "Ні, зайве". І пішли грати. Це був важливий урок. Стрій – не абсолютна вартість. Інструмент може звучати не так ідеально, як ми хотіли б. Із усім цим можна працювати і будувати цікаву музику.

×