Люблю перефарбовувати старі костюми. Коли спеціально для вистави шиють нові, це одразу впадає в око. Перестаєш думати, що відбувається на сцені, а дивишся, як і з чого пошито. Роблю костюм такий, ніби він давно ношений, повисів у шафі. Тоді він природніше зливається з персонажем.
Часто вдаюся до чорно-білої гами. Коли використовуєш на сцені кольоровий прожектор, біле або сіре можеш зафарбувати у будь-який відтінок. Не люблю кольорові костюми. Не завжди їх використання є виправдане. У балеті, як правило, жіноча сукня жовта, зелена, синя або червона. У чоловіків убрання таких самих кольорів. Логіка у тому, щоб усі були різні. Або щоб герої пасували як пара: синій – із синьою, жовтий – із жовтою. Мабуть, художник і хореографи думають, що так буде красиво. Для цільності твору чи характеру персонажа це нічого не дає. Від того, що костюми кольорові, балет не покращає.
Моя театральна історія почалася 1994-го. Перед цим зробив три перфоманси. Останній називався "Горло". Він ішов під "Місячну сонату" Бетховена. Посеред сцени було величезне горло з тканини. Воно рухалося за рахунок підвісів із тоненьких тросів. Горло дихало й кашляло. Актори лікували його – робили інгаляції і закочували в нього ліки. Дмитро Богомазов тоді сказав: "Здуріти можна! Не думав, що в Києві хтось таким займається. Друганов, може, щось у театрі зробимо?"
Найприємніше в роботі – сидіти й вигадувати. Найкращі ідеї приходять на даху моєї майстерні. Не раз вилазили туди з Богомазовим. Сиділи з коньячком цілу ніч. Коли читаю п'єсу, звертаю увагу на те, як людина пише. Починаю оцінювати літературний талант. Забуваю про персонажів, сюжети, композицію. Не можу побачити ціле здалеку. З Богомазовим домовилися, що переказуватиме мені короткий зміст п'єси. Тоді сиджу мовчки і записую все, що в мене виникає з цього приводу. Інколи за ніч такого навигадуєш, що вранці не розумієш, як це реалізувати. Бо технічно зробити це просто нереально.
Якби мені запропонували приміщення, акторів і монтувальників, поставив би спектакль
Сучасна світова сценографія тяжіє до лаконізму. Важить оригінальність задуму. Бачив виставу, де декорації зроблені у дзеркальному відображенні. При цьому актори теж рухаються дзеркально. Є двоє однакових дверей, дві лампи, два актори в однакових костюмах, що так само рухаються. Глядач не розуміє, де реальність, а де – відображення.
Мрію поєднати оперу й балет. У Європі з цим проблем немає. Там оперні співаки танцюють, можуть догола роздягнутися. Ніхто не соромиться свого живота. Плавають у басейні, потім випірнають і співають.
Серед українців хіба Андрій Жолдак має цікаву сучасну сценографію. Ми з ним навчалися в одній художній школі. Він із художника став режисером. Його спектаклі настільки візуальні, бо більшість речей придумує сам. Художник йому не потрібен.
Не розумію, навіщо малювати натюрморти. У мене в майстерні вони скрізь. От розставляю на полиці різні пляшечки, і це мені подобається. Для чого їх ще малювати?
Раніше тим, хто не проходив на живопис у художню академію, пропонували йти на сценографію в театральний інститут. Тому часто на худраду виставляли величезні живописні полотна, які називали декораціями. Вони ніякого стосунку до спектаклю не мали.
Є спокуса самому зробити виставу як режисер. Але якщо художнику потрібні тільки полотно і фарби, то театр – це приміщення, актори, монтувальники. Якби мені запропонували це все, готовий здійснити щось божевільне.
У роботі частіше вживаю слово "любов", ніж "краса". Бо любов – це вже красиво. Завжди все треба робити з любов'ю, і тоді це буде гармонійно.
3 
1
Коментарі