Реборда

У восьмому класі в нас запровадили "виробничий комбінат". Кожен обирав профнапрям за покликом душі. Обов"язково треба було освоїти якесь ремесло — кулінарію, водійську справу чи електротехніку. Але оскільки жодного поклику я тоді не мав, то й записався навмання у клас металообробки.

Ми прийшли в цех до Станіславовича — червононосого дядька, який збирався поділитися з нами тонкощами металевої справи. Він роздав усім напилки з молотками й урочисто мовив:

— Друзі, візьміть у руки інструменти. Узяли? А тепер запам"ятайте: для пролетаря ці речі є священними!

Перед нами стояли чавунні лещата, і Станіславович показав, як чистити їх після роботи металевою щіткою від стружки. Після техніки безпеки, коли ми вже сподівалися нарешті взятися на метал, він хитро запитав:

— Друзі, а знаєте, чому потяги не сходять із рейок?

Ніхто не знав, і Станіславович вийшов до дошки, узяв крейду і заходився пояснювати:

А знаєте, чому потяги не сходять із рейок?

— Уся суть у тому, що на кожному колесі є спеціальний гребінь, який скріплює його з рейкою. Називається він ребордою. Добре запам"ятайте це, друзі — саме за допомогою реборди наші поїзди не сходять із рейок.

Він малював на дошці колесо в розрізі й довго читав лекцію, розмахував руками і бризкав слиною. Видно було, наскільки він цінує дрібничку, що тримає наші поїзди.

Наступного разу ми прийшли і знову почули про священні інструменти. Коли ж Станіславович запитав, чому наші поїзди не сходять із рейок, ми зрозуміли, що зробили вдалий вибір. До кінця чверті він розповідав нам про реборду, якою були обрисовані наші зошити.

До металу справа дійшла лише на останньому занятті. Станіславович роздав нам по шматку бляхи, з якого ми випиляли йому по зірці. Випиляли і забули. А от реборда назавжди залишилася в голові й досі заважає мені зійти з рейок. Навіть коли цього дуже хочеться.