Іноді дуже важко пояснити певні речі певним людям. Пам"ятаю, приїхав я — свіжоспечений першокурсник Могилянки — до бабці в село. Зайшла баба Маня в гості й питає:
— Синку, а ти вже робиш чи ще вчишся?
— Учуся, тьотю, — кажу я.
— А на кого — на шофера чи механізатора? — пропонує вона занадто малий вибір для мене. Я кілька секунд посилено думаю, що мені ближче — комбайн чи ГАЗ? І, геть знітившись, вибираю один варіант із запропонованих:
— На шофера…
Не знаю, чому я так легко прийняв картину світу простої селянки, а прийнявши, не знав, як у ній жити. Я збрехав, але, з другого боку, як пояснити їй, що таке культурологія і — головне — навіщо вона? Навіщо культуролог у селянському світі, де, крім водіїв і механізаторів, були, мабуть, лише доярки та агрономи?
Що таке культурологія і — головне — навіщо вона?
Але ж міг я бути винахідливішим. Бо що мені заважало сказати: "На вчителя"? Це було б майже правдою.
Нещодавно я був у тому селі, де повмирали майже всі, кого я знав. Села на Волині схожі на повоєнні. Тільки розбомблені часом. Проходячи повз двір баби Мані, побачив облуплену хату, за якою ми з її внуками 25 років тому святкували Івана Купала. Побачив і саму бабу Маню — стареньку жінку, яка сиділа на голій землі посеред двору із заступом у руках.
— Добрий день, бабо Маню! — кричу я.
— А ти чий будеш, синку? — питає вона, як питали тут сто тисяч років до неї.
— Баби Стасі Бондарихи, — кажу.
Я підходжу до неї, і ми починаємо згадувати все, що можемо разом згадати: і Купала, і внуків, і всіх небіжчиків. Про народжених тут не питають.
Аж раптом баба Маня заплющує очі й заходиться копирсатися в пам"яті.
— Ти той бабин онук, що вчився на механізатора? — запитує вона.
— Ні, на шофера, — відповідаю я. І чомусь цієї миті мені здається, що це щирісінька правда.
3 
1
Коментарі
13