Горько

Знайомий розповів, як їздив десь на Урал видавати свою дочку заміж. Сидять вони за столом, святкують, веселяться, кричать "горько!" — як то й заведено на весільних застіллях. Аж раптом після енного тосту починається політика, бо ж за столом — українець…

Я різне чував від людей про Україну й українців, тому його розповідь попервах не шокувала. Хрестоматійний набір усіх можливих стереотипів від сала й газу до Ющенка — холуя США та бандерівців-зарізяк на вулицях наших міст не здивував і мого знайомого. Як не дивує вже нас, наприклад, прогноз погоди. Але люди за столом чомусь мали претензії та все нагнітали, намагаючись будь-що вивести українця на чисту воду і вихлюпнути на нього наболіле.

Знайомий уже породичався з ними і міг би якось дати відсіч. Бо — чого вже там — між родичами не може бути недомовок. Однак чи то зі своєї природної делікатності, чи то за нашою старою звичкою він старався гострі кути оминати:

— Та що ви, я плачу за газ… Та ні, свято Перемоги ми святкуємо... Та в Криму тільки одна українська школа…

Родичі тиснули й усе знаходили нові шпильки. І вже "горько!" їм не хочеться кричати, ні тостувати, ні закусувати… Одна тепер є в них мета: висловити всю правдоньку південно-західному зайді.

Вы, хохлы — сволочи, только и ждете, чтобы на нас напасть

І ось фортеця вже остаточно обложена, а знайомий, вичерпаний і знесилений, кидає їм останній аргумент, у якому величезне бажання припинити жах, якось заспокоїти цих симпатичних людей:

— Мы же братья, мы же христиане. Зачем ссориться?

На що один дядько йому й каже:

— Кто же с вами-то ссорится? Вы же, хохлы — сволочи, только и ждете, чтобы на нас напасть!..

Далі він розповісти мені не встиг. Але те, що він звідти повернувся живий і наважився залишити там свою дочку, залишає всім нам маленький промінчик надії.