Страшенно люблю зазирати у вікна. Я розумію, лише остання істота здатна на таку дивну любов. Однак чітко усвідомлюю різницю між "зазирати" і "підглядати". Моє зазирання вполює хіба що старий годинник на стіні, шматок персидського килима або тінь обличчя молодої хазяйки, яка на порозі кімнати п"є ранкову каву. Рівно секунди зазирання вистачає, щоб потім довго жити мимолітними враженнями.

Те саме з чужими розмовами, рухами, листами. От стою за парканом і чую, як вона каже йому цілком буденну річ: "Чтобы успеть на автобус, соберите мне вещи"... Я не бачу їхніх облич, але чую трохи невдоволену чоловічу відповідь: "Соберите мне вещи, подымите мне веки"... І весь день радісно на душі, наче тисячу років цих людей знаєш.

Так само, як радісно раптово почути народну бурятську пісню під назвою "Мій кінь прийшов під ранок". Якось світло від того, що кінь прийшов-таки, хоч і блукав десь поночі. У цю мить розумієш, що далека бурятська жіночка Бадма Ханда співає саме для тебе. Хоч коня в тебе й зроду не водилося.

Приїздіть швидше, в мене є ікра

Уже не перший тиждень не дає мені спокою один короткий, але дивовижний лист. Пише англійський прозаїк Івлін Во до свого колеги Ґрема Ґріна: "Вельми вдячний за маленьку пожежну машину. Безперечно, Ви — найбільший прозаїк століття, але чи настільки "драматична оповідь", як віщує напис на обкладинці? Приїздіть швидше. У мене є ікра. І.".

Я бачу, як Івлін і Ґрем накладають соковиті ікринки на жовте англійське масло, намащене на тонкі скибки житнього хліба, а потім довго, як діти малі, граються іграшковою пожежною машинкою. Бачу і дякую їм за причетність. Я лише зазирнув і пішов далі.

×